Проти балу князь не заперечував, хоча був не дуже вдоволений, що цей бал мав би бути на честь принца.
– Забагато честі такому молодому, хоч і з королівської родини. То й що з того, що принц? Він ще ніяк себе не проявив. А тут бал! В його честь! Неприпустимо. Це дуже скидається на лови жениха.
– Ти міркуєш, як Регіна. Але ж вона ще дитина, а ти ж чоловік, князь.
– Запросити на бал можна. Ніхто ж не заперечує. Але щоб на його честь… Так і подумає, що ми женихів для нашої Регіни назбируємо.
– А що ж в тому поганого? Всі так чинять, хто дочок має.
– Наша Регіна того не потребує. Я вже казав. Вона не простолюдинка, а княжна. А тобі, серденько, бракує етикету і розуміння княжої честі.
– Ти знову мені дорікаєш моїм походженням.
– Я не дорікаю. Але ти так і не навчилася бути княгинею.
– Але ж думати треба.
– Не про те зараз треба думати. Треба лицарство збирати. Ворог проти нас недобре замишляє, грізну силу збирає. Мусимо бути готові.
– Ворог? Який ворог?
– Та сусіда наш. Думка була колись наших дітей поєднати, а воно он як вийшло.
– То що, війна чи як?
– Думаю, що так, серце. Так що не до балів зараз. Та нехай вже буде по-твоєму. Нехай вже відбудеться цей бал – останній бал перед війною. Нехай розважиться дитина. Бо потім… Хто зна, коли ще ті розваги будуть.

Музика, квіти. Багато квітів і багато світла. А панни які! Ах, які панни!
– А таки наша Регіна найкраща, – шепнув князь княгині, коли їм вдалося перемовитися. – Бачив я, наш сусід своїх посланців послав. О, я добре їх знаю. Що ж, нехай йому розкажуть, як ми розважаємося. Нехай знає, що ми його не боїмося.
– А що це за панич, з яким наша донька так багато танцює?
– А-а, цей красень… Це найвідважніший лицар серед нашого лицарства. Думаю його зробити головним у цих військових діях.
– Молодий ще.
– Молодість – не гріх. Була б лиш голова на плечах і відвага в серці. А в Ростимира світлий розум і воля – криця.
– Чи тобі не здається, що наша Регіна замало уваги приділяє принцу?
Князь засміявся.
– Це він їй мав би увагу приділяти.
– А він… Незмигно дивиться на неї. Очей з неї не зводить.
– Бо є на що дивитися.
– А вона й не гляне на нього. Хоча мусила б. Це наш гість.
– Княжна Регіна нічого не мусить. Це дівчина, а не дипломат. Це її право, на кого їй дивитися. А принц… Що ж, нехай обере собі іншу панну. Он їх скільки.
– А заміжжя?
– Вона ще дитина.
– А той твій… Лицар? Якого він роду?
– Його родовід щойно тільки починається. Він у нього на мечі написаний. Ти тільки подивися, яка з них гарна пара.
– І дивитися не хочу. Ні роду, ні племені.
– Не змушуй мене зайвий раз нагадати тобі про твій родовід.
На тому їхня розмова урвалася. Княгиня була єдина особа, котрій бал не сподобався.
У Регіни світилися очі. Вона була закохана у свого Ростимира. Це було її перше велике кохання. Вона ще не знала, що воно їй принесе.
Потім була довга розмова матері з Регіною.
– Чому ти, Регіно, на балу зовсім не звертала уваги на принца?
– Як це? Я, мамцю, щось не розумію.
– А тут і розуміти нічого. Це ж принц!
– Той що? Хіба я мала бути йому за няньку? Чому ж він мене до танцю не запрошував? Я б не відмовила. Із ввічливості. Хоча, якщо чесно, зовсім він мені не до вподоби. Зовсім на лицаря не схожий.
– Це не лицар, а принц.
– А хіба принц не має бути лицарем? Жах! Сам шкарадний, неоковирний, за те у нього жабо, рюші, кружавчики. Як у панни. Пхе!
– Не пхекай. Бо може ще й заміж за нього доведеться вийти.
– Заміж? За ту кікімору? Та нізащо! Та хай там що. Ні, мене татко за такого не віддасть.
– У тебе крім татка, є ще й мама.
– Це треба бути дуже недоброю, щоб віддати свою дитину за такого…
– Це ж принц!
– То й що? Його ж, мамо, ще й любити треба.
– Полюбиш, коли звелять.
– Та нізащо! От у мене Ростимир – оце лицар! А що вже гарний, а що розумний! З ним і день, і ніч би говорила – ненаговорилася б.
– Ого! То це вже он як! Пора нарешті тому покласти край.
– Який край, матінко? Про що ви? За такого лицаря я б і заміж вийшла. Хоч зараз. Та зараз не до весіль. Війна неминуча нашому краю грозить. Мусимо почекати.
– Ясна річ. А на війні, ти знаєш, всяке буває. Буває, що й люди гинуть на війні.
– Мамо, не можна бути лиховісницею. Це страшно.
Регіна розплакалася.
– Ну чого ти? Я ж так собі сказала. Просто з весіллям треба почекати. Поспішати нікуди. От принц – то інша річ. Він не воює.
– Та цур та пек з тим принцом!
На тому княгиня припинила ту розмову. Вирішила, що вона ще не на часі.