«Чоловіки такі недалекі. Чи князі вони, чи садівники – однаково недалекі. Він собі думає, що я за нього вийшла з великої любові. Аякже. Хоча він не потвора, але… Поплакала і я таки перед своїм весіллям. І мене, Олейку, продали мої батьки. Була вродлива – от і продали. А ти, голубе, купив – і не помітив. І як би на того принца хоч крайчиком ока глянути? Хоча… Хіба це так важливо? Головне те, що він принц і що не одружений. А що Регіна ще молода – то пусте. Бувало, що й молодші заміж виходили».
Отак міркувала собі княгиня Анна. Енергії у неї на таке вистачало.
«Ще ж треба з Регіною якось переговорити. Хоча… Що там з нею говорити? Як мати скаже, то так мусить бути. Регіна мусить коритися моїй волі. Правда, є ще й батько. Справжнє лихо. Він ніколи не видасть заміж Регіну силоміць. Все буде так, як Регіна схоче. Тут ми з ним розходимося. От якби вдалося Регіну якось умовити. Та як ти її умовиш? Ні, з того нічого не вийде. Регіна ще надто молода, щоб мислити серйозно. У неї в голові ще вітер гуляє. Однак спробувати можна».
Анна веліла покликати Регіну. Та прийшла і дзигою закрутилася перед дзеркалами, не даючи матері і слова сказати.
– Мамо, мамо, а я саме хотіла вам похвалитися. Он яке у мене нове вбрання. Щойно з Парижа.
– Гарне вбрання. Дуже гарне. І тобі до лиця. Та не крутися ти. Воно якраз підійде до знайомства з принцом. Отак і одягнешся.
– З яким принцом?
– Він зараз у батька на прийомі. Заморський принц, ще не одружений.
– Мамо, навіщо мені той принц?
– Як навіщо? Королівська родина. Уявляєш?
– Уявляю. Бундючний, певно, як індик.
Та й зайшлася сміхом.
– Ти, Регіно, зовсім ще дитина. Пора вже тобі думати про заміжжя.
– Мені? Про заміжжя? Фі, мамо. Мені ще рано про таке думати.
– І зовсім не рано.
– Бачила я тих наречених і тих, що вже заміж повиходили. Там пихи більше, ніж розуму. А що вже нудні та понурі, наче світ їм зав’язано. І посміхатися забули. А за принца може татко щось казав?
– Ні, твій татко про те не казав нічого. Та хіба ти ще татка свого не знаєш? У нього на думці тільки державні справи: війни, угоди, укази. Нема, щоб про заміжжя єдиної доньки подумати.
– Мамо, татко ж князь. Хто ж буде про державні справи думати, коли не він?
– Може ти, дочко, і маєш рацію. Про твоє заміжжя має думати мати. І вже повір, моя доню, мати краще знає, що тобі треба і як тобі краще. Отже… Робимо бал на честь приїзду принца. І ти на тому балу маєш бути найкраща.
– Буду, мамочко. Буду найкраща.
– І принц…
– Не треба про принца. Нехай там собі.
– Регіно! Я бачу, що ти нічого так і не зрозуміла. Ти мусиш заворожити принца, зачарувати його.
– Я, мамо, не ворожка і не чарівниця.
– Знаю. Але вся твоя увага має належати принцові.
– Я ще його не бачила і не знаю, чи він вартує моєї уваги.
– Ах, Регіно, яка ти ще і справді дитина. Легковажна дитина. Жінка в тобі ще так і не прокинулася.
– Я княжна, мамо. А княжній женихів ловити не випадає.
– Але ж треба думати.
– Не обов’язково, мамо. Ах, яке гарне моє вбрання. Правда, матусю?
– Правда, правда, донечко, – сумно сказала княгиня і скружно похитала головою.