Ми жили з Ростимиром добре, можна сказати, прекрасно. Виховали четверо дітей. Одного сина і три доньки. Жили ми собі там між горами. Аж доки не почули про смерть княгині Анни. Вона померла, так і не побачивши ні мене, ні своїх онуків. На той час наші доньки вже заміж повиходили, а ми з сином, він у нас був найстарший, вирішили повернутися в замок. Треба було бачити, як нас зустрічали люди. Старші ще нас пам’ятали. Плакали, молилися, просили мене бути їхньою княгинею. Княжити ми з Ростимиром не захотіли. Посадили на княжий стіл нашого сина, котрого назвали Олейком на честь діда. Вийшов з нього добрий і мудрий князь. Княжив розумно і справедливо. Ростимир опікувався лицарством, а я дітьми та жіноцтвом. Так дожили ми до глибокої старості і до тижня померли обоє. От тут і почалася наша лиха година. За нашими тінями слідом ходила тінь нашої матері. Вона квилила і просила:
– Діти мої, простіть мені ті кривди, що я вам робила. Вибачайте мені все те зло, що зазнали ви через мене. Доню моя, прости мені, бо без твого прощення не хоче Бог простити гріхів моїх і накласти на мене покуту. В Олейка я вже вимолила собі прощення, а в тебе ніяк не можу. Прости мені, доню моя.
Отак ходить і квилить вдень і вночі, порушуючи наш спокій. Вночі над нашими могилами кричить нічним птахом пугутькалом, а вдень кує сивою зозулею, кряче чорним вороном. Знала б ти, як це нестерпно. Ростимир її не чує і не бачить, бо він, мій голуб сизокрилий, бачить і чує тільки мене. А мені це дошкуляє так, що сил моїх вже нема.
– То чи не краще було б простити їй? Нехай би вже відбувала свою покуту та дала тобі спокій.
– Не можу я їй простити. Це прощення було б нещире.
– Але ж релігія вчить, що треба прощати ворогам своїм.
– Ворогам може я б і простила, а їй не можу. Вона ж не ворог мій, а мати. Свої кривди я б їй простила. Але ж вона хотіла звести зі світу мого коханого. Того я їй простити не можу.
– Але ж це було в земному житті. Все минуло. То може все-таки простити їй?
– Не можу. Думаю так, що, коли я оживу в іншому часі, в іншому вимірі, в іншому світі, то може тоді я прощу їй. Піду до церкви. Поставлю свічку і помолюся за упокій її грішної душі. Я вже все тобі розказала. Тепер ти запиши, щоб я ожила.
Вже сходила вранішня зірниця. Постаті за вікном розтанули, а я сіла скорше все записати, щоб нічого не забути, аби княжна ожила. Я в таке не дуже вірила, зате в те вірила княжна Регіна.

Дзвінок у двері. Хто б це міг бути? Для гостей це занадто рано. Відчиняю. На порозі молода пара. Обоє усміхнені і якісь здивовані чи перелякані. Ще щось у них було не зовсім звичайне. А-а, одяг. Так зараз ніхто не одягається. Невже?.. Привиди серед дня… Так. Це була Регіна і Ростимир. Моторошно, але… Запрошую до хати, пропоную каву. Розмова однак не клеїться. Зустрілися люди двох світів чи двох вимірів. Я вже й не знаю. Але ми не чужі. Ми вже знаємо одне одного. Ми звикаємо бачити одне одного при денному світлі. Дивно трохи, але можна звикнути.
– Бачиш, а ти не вірила. Слово – то магічна сила.
– І як вам тут?
– Ну… Трохи незвично. Особливо лякають ті… Ну як вони?
– Автомобілі, – підказує Ростимир і посміхається.
– Та ще одяг. На нас всі дивляться. Ми ні на кого не схожі. Всі думають, що ми з вистави.
– Ну, це легко можна поправити. Завтра ж підемо в магазин і придбаємо все, що треба. А мати?
– Мати там зосталася. Сниться. Плаче. Мені її навіть жаль. Я простила її. Тепер простила. На відстані. Я була вже в церкві. Зробила все, що треба. Нехай її душа зазнає спокою.
Мені було дивно бачити тих двох молодих людей, яких я витворила своїм словом і які водночас були. Колись. Давно.
Світило сонце. Вони мружилися від його світла.
– Не звикли ще. Нічого, звикнемо.
Я була рада за них і за себе. Що ж, добро має жити.