– А така є?
– Є. у природі, Степане всяке зілля росте. Зараз я її заварю.
– І вони згадають?
– Згадають. Тільки ще треба якось до них добратися. Казали мені, що, коли стара йде з дому, то ховає ворота.
– Як ховає?
– А так, що замасковує їх суцільною зеленою стіною. Як і весь її паркан. Тільки паркан має таку особливість: він росте.
– Як росте?
– А так, що не можна через нього перелізти. Ти лізеш до верху, а паркан росте і стає все вищий та й вищий. Так що через нього не можна перелізти.
– То як же мені добратися до моїх дітей?
– Не панікуй, Степане. Доберемося. З нами хрест і сила Божа. Супроти зла завжди стає добро. Заварю я ще подолай-траву. Не може такого бути, щоб ми ту бісову личину не подолали.
– Мені б дітей моїх порятувати.
– Звичайно, діти – то найперше. Але я мислю ширше. Треба зробити так, щоб вона вибралася з нашого лісу і забула сюди дорогу. Бо вона і далі робитиме людям лихо.
– Не знаю, чи вистачить у нас хисту та сили супроти такого зла. Мені б моїх дітей якось…
– Все. Пішли. Пляшечки з цілющою травою, свячена сіль і свячена вода. Та ще молитва на устах. І це уся наша зброя.
– Малувато.
– Достатньо.
Підійшли до зеленого паркану.
– Глухо. Ніде ні шпаринки.
– Отож-бо й воно.
– А якось прорубати?
– Та то не просто зелень. Зеленню замаскований твердий мур. Та ще ж до всього скріплений чарами відьомськими. Як ти його прорубаєш?
– Що ж робити?
Доки вони отак радилися, раптом почули радісний крик, і Миколка, щасливий і заплаканий, кинувся до батька.
– Сину, – і собі просльозився Степан. – А де інші діти?
– Там. За парканом. Баба Яга чимось їх напоїла, і вони, як заморочені. Все забули. Мене навіть не впізнають.
– А як ти, сину, вибрався з-за того паркану?
– Мені кроти допомогли. Вони лаз попід парканом прорили.
– Оце так!
– Я й братиків кликав. Хотів і їх вивести. Та вони не захотіли. Дивилися на мене і наче нічого не розуміли.
– Може й не розуміли… Доведеться тобі, Миколко, ще раз туди пролізти.
Хлопчик заплакав.
– Ой, страшно. А я так зрадів, що вибрався. А тепер… Знову туди?
– А братики? Невже ти хочеш, що ми їх тут покинули?
– Я ж хотів їх забрати…
– А нам туди можна пролізти?
– Ні, ви не пролізете. Це тільки для дитини.
– То таки доведеться тобі. Йди, сину, не гайся.
Напій братиків із тих пляшечок – і вони все згадають.
– А як Баба Яга повернеться?
– Будемо сподіватися, що не повернеться. А коли що – то ми її тут затримаємо. Вона біля нас неодмінно затримається. Іди, сину.
І хлопчик пішов. З тривогою чекали Степан і Лашта, коли нарешті вийдуть діти. Прикро їм було, що вони, чоловіки, не можуть їм допомогти, а змушені були все скинути на Миколку, ще зовсім малого хлопчика. Стояли і чекали. І це було нестерпно.
– Молись, Степане, – сказав Лашта. – І я теж буду молитися. Бог дослухається до наших молитов. Не за багатство молимося, а за дітей, за їхній порятунок.
Здавалося, що час тягнеться довго. Та це лише так здавалося.
– Чекай, Степане, це тобі так здається. Доки Миколка малих зіллям напоїть, доки виведе їх. Вони ж ще зовсім малі. Їх ще якось умовити треба. Миколка ще ж і сам невеличкий.
– А що, коли вона повернеться? Що тоді?
– Будемо сподіватися, що вона так швидко не повернеться.
– Чекай. Тихо. Ідуть!
Степан швидше почув їх, ніж побачив, та й кинувся їм назустріч. Брудні, помучені, перелякані, йшли вони черідкою попереду, а Миколка за ними. Миколка й сам, що ледве доріс до пастушка, був надміру схвильований і спереживаний, аж йому сльози на очі наверталися. Степан уже був біля них, обіймав і цілував їх і плакав щирими батьківськими сльозами.
– Діти мої! Синочки!
– Я напоїв їх, тату. Вони не хотіли пити, та я їх якось…
– Ти, мій хлопчику, зробив дуже добру справу. Ти врятував своїх братиків. Без тебе вони б…
Старий Лашта теж витирав сльози. Нарешті він припам’ятав усіх.
– Радіти будемо потім. Давайте щось думати. З хвилини на хвилину може повернутися Баба Яга. Вона без сумніву кинеться за нами в погоню. Треба думати.
Раптом щось зашуміло, загриміло. Всі перелякано глянули на небо.
– Ні, то не Баба Яга.
– А що це? Буря?
– Ні… Не знаю…
– Це король лісів, – вигукнув Лашта. – Я вже колись його бачив. Не бійтеся. Він добрий.
Поблизу опустився дубовий трон. На ньому сидів чоловік в дорогих шатах. На голові у нього була корона з дубового листя. В руках у нього була вербова гілка миру. На його обличчі була промениста усмішка. Всі низенько йому поклонилися, а найменший, Сергійко, потягнувся до смарагдів на його одязі.
– Я вітаю вас, мої піддані. Шана вам. Ви мужньо стали на захист дітей проти кривдниці. Честь вам і хвала, любі мої. Та і сам я не король лісу, а його слуга. Тепер не бійтеся. Вона вже вам нічим не зможе зашкодити. Мене покликало лісове птаство – і я тут. Не ви мені, а я вам маю кланятися за вашу відвагу. Особливо тобі, хлопчику.
І лісовий король схилився перед Миколкою.
– Скажи, тобі не було страшно?
– Було. Дуже страшно.
– Чесна відповідь. Відважний не той, хто не має страху, а той, хто цей страх може подолати. Я дарую тобі свою відзнаку.
І протягнув хлопчикові золотий дубовий листок зі своєї корони.
– Візьми. Це особлива відзнака Лісового короля. Я нагороджую нею найвідважніших захисників лісу. А ще… Той листок не просто коштовний. Він має велику силу. З ним ти виростеш дужий і міцний, що ніхто тебе не зможе подолати. А ще він може виконати твоє бажання. Тільки розумне. Немудрих бажань той листок не виконує.
І до Сергійка.
– Що, малий? Подобається тобі така цяцька? Добре.
І дав кожному хлопчикові по смарагду від свого одягу.
– Не губіть, – сказав. – Дасьте мамі – нехай сховає. Коли підростете, згодиться. Це дорога цяцька.
І повернувся до чоловіків.
– На тебе, Степане, вдома чекає нова хата з господарськими будовами. Поясниш своїй господині. А тобі, Лашто, я дарую те, чого ти не прийняв від відьми, – молодість.
І тут всі побачили, що біля них замість старого діда стоїть парубок. Стоїть і посміхається. Ставний, дужий, під густим чубом і чорним вусом.
– Ще один мешканець лісу заслуговує моєї нагороди. Це дятел, захисник лісу. Це мужній птах, що не покинув свій ліс у скрутний час. Чи ти чуєш мене, дятле?
– Чую, ясний королю.
І всі почули дужий стук дятлового дзьоба по дереву.
– Відтепер ти і твої нащадки будете мати червоні шапочки, щоб всі пам’ятали про вашу відвагу.
– Летить! Летить! – загукали хлопці.
– Саме вчасно, – сказав король лісів.
– Не бійтеся. Вона вже нікому не зможе причинити зла. Розвійтеся, хмари, зупиніться, злі чари.
Після тих слів Баба Яга разом зі своїм помелом гепнулася на землю. Було важко стриматися від сміху.
– Ой, – застогнала, не розуміючи, як це підвело її помело.
– На цурпалки порубаю.
А прийшовши до тями, зрозуміла, хто перед нею. Глянула на дітей.
– І ви тут? А як ви?..
Та й замовкла, вловивши суворий погляд короля лісів.