– Людська сила, а тим паче відьомська, з нею не впорається. Тут потрібна сила вища: хрест, молитва і свячена вода. Є й у природі те, що не любиться їй і не мириться з нею. Це полин, терлич і ще всяке зілля. Як ти думаєш? Чому вона мене не вбила? А не змогла. На грудях у мене хрестик, на устах молитва, під вікнами терлич росте, у хаті над дверима, он бачиш, полин висить. То вона до способу вдалася: двері замурувала. Тут молитва зовні потрібна була. От ти і допоміг.
– А як вона про вас дізналася? І що ви їй такого зробили, що вона так на вас напосілася?
– О, чоловіче, це історія давня і довга. Ти лягай собі он там на сіні, відпочивай, а я тобі розкажу. Як казку.
Степан завагався.
– Думаю, дідусю, що ніколи мені казки слухати. Я такий, що пішов би і зараз синів рятувати.
– А ти на небо глянь. Сонце до заходу хилиться. Проти ночі не годиться таке діло починати. Переночуємо, поміркуємо, а в ранці й підемо. Та ще ось що. Ти полеж. А я піду перед хатою свяченого маку насиплю, а в хаті перед порогом свяченої солі. То проти всякої нечесті найліпша сторожа.
А потім, коли вляглися обидва, старий і почав свою розповідь.
– Було це, чоловіче, дуже давно. Ще тоді, коли я парубкував. Тобі не віриться, що і я колись парубком був? Правда? Але ж був! Хай йому грець! Мусиш в те повірити. Все, що зараз старе, колись було молоде. І, треба тобі знати, гарним я парубком був. Дівчата мене любили. Та й я їх не минав. І теперішня наша Баба Яга, мушу сказати, теж тоді дівувала і красунею була. І мені на лихо закохалася вона в мене. Та так закохалася, що переходу мені не давала. Я може б і нічого, бо ж дівка гарна була, та чув я про неї і тоді дещо. Недобра слава про Горпину між людьми йшла. Подейкували, що, в яку хату Горпина зайде, то там неодмінно лихо якесь станеться: теля чи порося здохне, дитина захворіє. Стали люди Горпини боятися, а декотрі одверто називали її відьмою. Декотрі казали, божилися, що бачили, як вона на коцюбі літала. Отак з димаря і вигулькнула. Я в таке не вірив, та для певності вирішив сам переконатися, чи це правда. Одної місячної ночі, коли місяць був уповні, зачаївся я біля Горпининої хати тай став чекати. І страшно мені, аж мороз поза плечі, бо ж молодий був, однак чекаю. Коли гульк – вилетіла! На коцюбі! З димаря! Не думаю, що побачила вона мене. Я добре замаскувався. А я її добре бачив: летіла ледве не попід місяцем. Я навіть замилувався нею. На часинку забув, що все це означає. Все ж якось вона довідалася, що я за нею підглядав. А може ворожила, та й ворожба їй те показала – не знаю. Та перестріла мене якось в полі та притьмом до мене:
– Ти чого, парубче, за мною підглядав?
А я мовчу. Бо що ж скажу?
– Тепер ти знаєш мою таємницю.
– Та твою таємницю вже, либонь, півсела знає.
– Півсела – нехай собі знає. Але щоб ти… Тепер я тобі помститися мушу. У тебе єдиний вихід – женитися на мені.
– Та щоб я? Женився на відьмі? Щоб вона мені хвостатих дітей народила? Ніколи!
– Тоді ти не женишся ні на кому. Бобилем свій вік звікуєш. Ти проживеш довге життя, але житимеш в самотині. Однак це ще не вся моя помста. Тобі її не обминути. Але це буде колись. Ти ще можеш передумати і женитися на мені.
Я тричі плюнув і пішов геть. Тоді я її погрозам не повірив. Я був молодий і самовпевнений. Як таке може бути? Я ж був таки парубок не з гірших. Та сталося так, як відьма напророкувала. Я так і не женився. То з нареченою моєю щось ставалося, то відмовляла мені дічина, на котрій я надумав женитися. Облишив я ту затію та й на старості літ оселився отут в лісі. Травознаєм став, людям в їхніх бідах помагаю. Але й Горпина кудись щезла з нашого села. Ніхто про неї нічого не чув, ніхто її з того часу не бачив. Люди – як люди. За своїми повсякденними клопотами забули вони про Горпину. Та й що там було пам’ятати? А років скільки пройшло. Молодші тим паче про неї не чули. Люди б і про мене забули, та я їм потрібний був. Згадували час від часу, коли щось ставалося, та й за травами приходили. А Горпина раптом вигулькнула нізвідки та й поселилася в нашому лісі. Та хай би жила собі. По-доброму. Так же ні. Людям свяке лихо чинить. Про себе я вже й не кажу. Бо що я? старий чоловік. Хто про такого думати буде? А вона бач не забула. Це ж скільки літ минуло, а от…
– Краще б забула.
– Та воно б і краще, та з’явилася якось вона в моїй хижці та як загримить, як загаласує.
– Що, – каже, – ти думаєш, що я забула за всій молодий знівечений вік?
– Я твог віку не знівечив, – кажу. – Я тебе не звів, не покинув. Чого ти?
– Краще був би звів. Я ж любила тебе.
Та як заплаче, як загалосить. Ти не повіриш. Мені аж шкода її стало. Хоч знав, що відьма, а шкода. А от їй мене не було шкода. Ще, правда, таки спробувала. Раптом заговорила ніжно, сердечно так, як у молодості говорила.
– Послухай, лебедику… Давай хоч тепер спробуємо бути разом.
– Та я вже старий, Горпино. Навіщо я тобі? Що з мене вже?
– Ти забув, що я багато можу. Я – чарівниця. Я можу повернути тобі молодість.
– Ні, Горпино. Жити з відьмою, хоч і молодим бувши, – це не для мене.
– То пропадай, – гукнула. Та й замурувала мене. Уявляєш, на яку смерть мене прирекла? І пропав би, якби ти не нагодився.
– А в мене з нею інша морока. П’ятеро маленьких синів моїх у мене викрала. Найстарший щойно до пастушка доріс. Жінка вдома від горя з розуму сходить, а я тут божеволію та все думаю, як своїх дітей порятувати.
Задумався старий. Довго думав і нарешті сказав:
– Справа нелегка, та спробуємо щось придумати. Я теж не ликом шитий. За свої роки, за свої довгі роки чогось-таки навчився. Що ж, Горпино, поборемося. На твоєму боці зло, а на моєму добро. Добро переможе.
– Я не розумію, для чого їй мої хлоп’ята.
– Своїх дітей немає, то на чужих злакомилася. Хоче мати їх за своїх. А виростуть, думає собі, – помічниками будуть.
– Господи! Хіба таке можливе?
– Ну… Пробує. Всім, хто до неї потрапляє, вона дає напитися забувай-трави, щоб вони забули, хто вони, якого роду, хто їхні батьки.
– То мої хлопці…
– Цілком можливо, що вони не зможуть згадати, хто ти такий. Та хоч те добре, що живі.
– І що ж робити, щоб вони згадали?
– Треба напоїти їх згадай-травою.