Поїхав Яків на своєму Гнідкові, що вже таки добряче відпочив і від’ївся у королівських конюшнях.
– Поїдемо, товаришу мій, у наше село. Нема кращого краю, як той, де ти народився. Там і вода смачніша, і земля по-іншому пахне.
Приїхав – а його старенька хата зовсім розвалюхою стала.
– Бідна моя хата. Зовсім засумувала ти без мене. Нічого, нічого. Підправимо та й поживемо поки що.
Сховав він мішки з золотом. Добре сховав. Та й кому б до голови прийшло у нього багатства шукати? А сам він нікому своїм багатством не хвалився.
Пішов Яків дівчат роздивлятися, пару собі шукати. Пора вже йому гніздечко своє вити. А дівчат тих – що макового цвіту. Одна краща від другої. Хотів Яків, аби знайшлася така дівчина, щоб полюбила його бідного, без поля і в старенькій хатині. Послав людей до одної.
– Чи пішла б ти, Уляно, за Якова, якби посватав?
– Ні, не пішла б, – каже. – Парубок він гарний, але ж бідний. Як за такого йти?
Підійшли до другої дівчини.
– Чи пішла б ти, Марусю, за Якова, якби посватав?
– Як же ж за нього йти, коли він весь час сміється?
– А хіба ж це зле?
– Може й не зле, але такого чоловіка мати я б не хотіла.
До третьої дівчини Яків вже сам підійшов.
– Скажи, Галю, зоре моя, чи пішла б ти за мене, якби я посватав?
– Я тебе, козаче, з твоїх мандрівок виглядала. Я тебе, парубче, у своїх снах бачила. Пішла б за тебе, якби посватав.
– А що бідний?
– То не біда. Будемо обоє робити, то й будемо мати. Багатства якщо й не складемо, то без куска хліба сидіти не будемо.
– А що я багато сміюся? Як тобі таке?
– Ще мої бабуся казали:
«Хто багато сміється, тому легше живеться».
А я буду дивитися на твій усміх, у твої очі карі, та й буду щаслива.
Аж коли засватав дівчину, тоді тільки їй сказав про своє багатство.
Зажили молодята весело і дружно. Нову хату поставили, поля купили, худобу завели, дробини всякої. Тільки Гнідка свого Яків на кращого коня не міняв. Чистив його, годував добірним вівсом, бо то був його товариш вірний, котрий не кидав Якова в біді.