Іде Яків шляхом, пісень насвистує. Один рукав свити обірваний, а другий підкочений. Дихається йому легко, і горя ніякого. Іде Яків шляхом та й думає:
«Де ж би його якусь роботу знайти? Жити ж якось треба».
Коли чує – копита цокотять. Коли дивиться, кінь галопом скаче.
– Гнідко! Їй же Богу, то мій Гнідко.
То і справді був його кінь. Прискакав і став. Відсапується.
– Гнідко! Товаришу мій вірний! Як же ти мене знайшов?
Та й ну коня обнімати, як вірного товариша.
– Нічим мені, друже, і пригостити тебе. Вибачай. У самаго кишки марша грають, а живіт, здається, до спини приріс. Дай-но, мій конику, я на тебе гляну. Чистий, доглянутий, видно, не кривдили тебе. О, і сідло моє на тобі.
Коли дивиться, а до сідла торба приторочена. А в торбі…
– О, ціле багатство! Хлібина і кусень сала! Ото дякую своєму товаришеві, що не забув за мене.
Сам поїв, коня хлібом почастував.
– О, тепер я вже можу їхати хоч на край світу. Аби тільки вода десь по дорозі була.
Та до краю світу вони не доїхали. Назустріч їм вигулькнула карета з королівськими слугами.
– Тррр! Здоров був, парубче. Чи не ти нам і треба?
– Не знаю. Може й я.
Переглянулися, пересміхнулися між собою.
– Либонь, що тебе нам і треба. А що ти вмієш робити?
– Ви б краще спитали, чого я не вмію робити. Та я… Не хвалячись… І швець, і жнець, і на дуді грець.
– Такого нам і треба. Скажи, а чи ти блазнював коли-небудь?
– Я все життя блазнюю. Тільки те й роблю, що блазнюю.
– Ну… Дурня клеїти можеш?
– Дурня клеїти! З себе чи з когось?
– А то вже, як прийдеться. Хоч і з короля.
– Та можу. Чом би й ні?
– Чи не хотів би ти прислужитися нашому королеві?
– Задарма – ні. Бо королі люблять, щоб їм задарма служили. А я – людина бідна. Мені щось на прожиток заробити треба. А за гроші… Чого ж? за гроші можна королеві прислужитися.
– Та тут діло таке, що, як добре піде, то й мішок золота заробити можна.
– Ну, до таких заробітків я не мастак.
– Діло, бачиш, таке. Треба розсмішити королівську дочку, тобто принцесу. Сам розумієш, справа складна.
– А що з тією принцесою?
– Та нічого. Це у принцес, як хвороба така. З принцесами часто таке буває. Вони ж нічим не клопочуться, ні про що не думають, м’якенько сплять, ситно їдять – от і находить на них. З нашими дівчатами такого не буває. Тільки з принцесами. От не сміється – і хоч ти перед нею на голові стій – не сміється – і все. Не один блазень старався її розсмішити – не вийшло. Король тому, хто розсмішить принцесу, обіцяє дати мішок золота.
– Так дає чи тільки обіцяє? Бо, як в народі кажуть: казав пан – кожух дам, та слово його тепле.
– Та, либонь, що таки дасть. Аби тільки вдалося її розсмішити.
– Мішок золота! А не одурить?
– Та не повинен. То ти спробуєш?
– Та спробую. А та принцеса гарна?
– Дуже. А якиби посміхнулася, то ще б кращою була.
– А розумна?
– Та як тобі сказати… Не дуже. То ти берешся?
– Берусь.

От приїхали до палацу. Відразу й до короля.
– Ми тобі, королю, нового блазня привезли.
Король глянув на Якова сизим оком та й розсміявся.
– Та хіба ж то блазень? То шарпак якийсь.
– Ваша величносте, та всі блазні – шарпаки. Бо хіба ж з доброї волі, та ще коли гроші водяться, хтось би погодився дурня з себе клеїти?
– Ваша правда. Ну… Помийте його, переодягніть, а я накажу панству збиратися.
– А ще його, ваша величносте, нагодувати треба. Бо голодний блазень, знаєте… І самому не до сміху, і других не розмішить.
– Робіть, що там треба, а мені дайте спокій. Невже король має займатися такими дурницями?

Переповнена зала. Пані та панове чекають розваги. Вони те люблять. Чекають, доки блазень почне теревені правити. Сиділи тут і король з королевою. Не на троні сиділи, а просто в залі, як і все панство. Сиділа тут і принцеса. Закопилила губи та й сиділа. Яків вийшов на поміст, ошатний, причепурений, в одязі, придуманому для блазнів. Був невдоволений собою.
«І навіщо я погодився на те вбрання? Було б краще, якби я був у своїй свиті з відірваним рукавом. Може б тоді і принцеса скорше розсміялася ».
Та вже що? Треба було щось говорити. Панство чекало. Спершу Яків аж трохи розгубився. Стільки панства! І всі його слухають. А потім так захопився, що й про все на світі забув. Сам повірив у те, що брехав. Розповідав, як він пішки на небо ходив і що там бачив, як решетом рибу ловив і в своєму ковпаку, в тому, що зараз у нього на голові, юшку варив, як на вітряку за море літав, як з чортами навкулачки бився, ще багато всякого розповідав. Всі регочуть – аж за животи беруться. А принцеса хоч би що. І бровою не моргне. Ще більше губи копирить. Тоді Яків сказав:
– Всі ви знаєте, що я – дурень. Блазень – завжди дурень, бо інакше б він і блазнем не був. А король… Ну, це король. Найясніший, наймудріший. Але, скажу я вам…
Яків витримав паузу.
– Інколи я маю владу і над королем. І над королівською родиною.
В залі галас. Одні сміються, бо це ж блазень каже, другі обурюються: що він таке говорить? А принцеса ще більше закопилила губи. Мовляв, нехай собі каже.
– От нещодавно я видав наказ, який категорично забороняє принцесі сміятися.
– Як? – видихнув зал одним подихом.
– А отак. Принцеса не має права сміятися, як би смішно їй не було. І король змушений був з тим погодитися.
Тут принцеса не витримала і зірвалася на рівні ноги.
– Та як ти смієш! Батьку, що він таке каже? Блазень! Дурень! Чого ж ви мовчите?
Король і королева безпорадно знизували плечима. Вони й самі нічого не розуміли.
– Та я ніколи в житті не буду виконувати такий наказ і буду сміятися, скільки захочу.
І принцеса розсміялася. Сміх був навмисний, штучний, навіть істеричний. Вигляд у принцеси був жахливий. Перекошене від злості гарненьке личко, а на ньому сміх. В залі хтось розгублено засміявся. Потім ще хтось. А тоді вже весь зал вибухнув нестримним сміхом. Сміялися і король з королевою. Дивлячись на принцесу, просто не можна було не сміятися. Поступово личко принцеси розпогодилося. Її злість кудись зникла, і принцеса засміялася щиро і невимушено. Бо і справді чого сердитися, а тим паче плакати? Зал шаленів. Всі були раді, що принцеса нарешті засміялася. Король велів принести Якову зароблений мішок золота. Ну, якщо чесно, мішок той був не дуже великий, скорше це була торбина, але Яків не вередував. Він вирішив, що йому і того досить. Скинув з себе одяг блазня, свою свиту з відірваним рукавом вже не одягав. Йому подарували цілком пристойний одяг, майже панський. Яків у тому одязі сам себе не впізнавав. А принцеса, як глянула на хлопця – так і обімліла. Гарний же який! Хоч малюй його. І серед принців такого не знайти.
– Тату, – сказала принцеса, – а ви ж казали, що хто мене розсмішить, за того я й заміж піду. Чи не так?
– Чи ти, дочко, при своєму розумі? Не можу ж я тебе за блазня заміж видати.
– А чому?
– Бо він – блазень.
– Але ж він мене розмішив? Розсмішив. А потім… Він такий гарний.
– То й що з того, що гарний? Ще, може скажеш, щоб я за тобою пів королівства віддав?
– І пів королівства. А що? Ти ж обіцяв.
Яків аж зблід. Ще тільки того йому бракувало.
«Треба якнайскорше звідси забиратися, – думав хлопець. – Навіщо мені та принцеса? І пів королівства мені не треба. Мені б хату в селі, шматок поля і дівчину гарну».
– Ні, дочко, ні. І не думай. Золота я йому дав, а за решту ми не домовлялися. Нехай вибачає.
І тут принцеса знову заплакала.
– Що ж, хлопче, – сумно зітхнув король. – Постарайся заробити ще один мішок золота. Бо як її розвезе, то це надовго.
А Якову що? Він постарається.
– Послухай, принцесо, що я буду казати.
Принцеса перестала плакати і слухала.
– Якби у принцеси були крила, то була б вона зозулею.
Слухала уважно.
– Якби у прицеси був голос, то була б вона соловейком.
Спаленіла, зарум’янилася.
– А якби у принцеси був розум, то була б вона…
Дивиться на нього своїми прекрасними очима уже без сліз.
– Якби у принцеси був розум, то була б вона принцесою.
Всі засміялися і принцеса також.
– І більше не плач. Бо твоє королівство збідніє, якщо батько платитиме за кожну твою усмішку по мішку золота.
Не одурив король. Принесли Якову ще й другий мішок золота. Він був значно більшим від першого.