А Яків їде собі. Їде та пісню мугиче. Коли наздоганяє його чоловік. Теж, видно, подорожній. Тільки якийсь дуже сумний.
– Почекай, парубче, – гукає. – Разом воно веселіше буде.
– Якщо ти добрий чоловік, то я з радістю прийму тебе в своє товариство. А коли злий, то йди своєю дорогою, а я піду своєю.
– А я вже сам не знаю, чи злий я чоловік, чи добрий. От розкажу я тобі свою пригоду, а ти вже визначиш, чи злий я, чи добрий. Допомогти мені не зможеш, бо ніхто вже мені не допоможе, та хоч вислухаєш – і мені легше на душі стане.
– То розказуй, коли так.
– Я, парубче, злодій.
– То вже кепсько. Красти – то гріх.
– Сам знаю, що гріх. А що, коли мати хвора і діти голодні? І ні копійки за душею, а заробити ніде. От і спокусився я на гаманець багатого пана та й поцупив його. Відразу й попався, бо красти зроду не вмів. От тепер іду, щоб мене в тюрму посадили. Не хотів, щоб вели мене як арештанта. Перед людьми соромно. Сказав, що сам прийду. Повірили, спасибі їм. От я і йду. Що ж, за все треба відповідати.
– А діти твої і хвора мати як?
– Пропадуть з голоду. Бо хто їм допоможе?
– Кепські твої справи, чоловіче.
– Та кепські. Гірше нікуди.
– Спробую тобі допомогти, та не знаю, що з того вийде.
– А як же ти мені допоможеш?
– Та от… Спробую зробити так, щоб мене замість тебе в тюрму посадили.
– Чи ти, хлопче при розумі? Як можна! Це ж тюрма. А ти ще такий молодий.
– То й що? У мене ні жінки, ні дітей, ні матері. Навіть плакати за мною нікому. От коня шкода. То такий друг, що вірнішого не буває. Хіба що візьмеш коня собі, доки я сидітиму. Та не на зовсім. Коли я з тюрми вийду, а в тому, що я вийду, нема сумніву, я викручуся, тоді мій кінь від тебе втече, якщо ти його не відпустиш. Він мене знайде, де б я не був.
– Доброго коня маєш. І добре серце.
– Кінь – то мій єдиний скарб. Бо латана свитина що? То не скарб. Але й на неї розбійники спокусилися. Значить, що вона ще чогось варта.

Під’їхали до міста. Яків коня пасти пустив, а сам зі злодієм до тюрми пішов. Тут вони й попрощалися. Взяли бідолаху та й повели в камеру. А Яків став біля тюрми та й регоче. Регоче – аж за живіт береться.
– Ха-ха-ха! Ой, ха-ха-ха! Ой, не можу! Боки аж від сміху болять.
Довго він так сміявся, аж охороні це набридло.
– Стерявся чоловік чи що? – сказав охоронець та й підійшов до Якова.
– Слухай, чоловіче, чого ти регочеш, як дурний? Тут не місце для сміху. Тут тюрма.
– Та знаю, що тюрма. Тому й сміюся. Як легко суддів можна одурити. Щойно кинули за грати невинного чоловіка. За те, що він нібито у пана гаманець поцупив. А гаманець той поцупив я. От і виходить, що невинний чоловік за гратами, а я на волі. Ото я й сміюся.
– А ти що? За грати хочеш?
– Та не так, щоб дуже хотів, але…
– То тікай чимдуж звідси, доки тебе не зловили.
– Та ж совісно. Чоловік із-за мене за гратами сидить.
– Ну, тоді чекай. Я зараз запитаю.
Та й пішов до судді.
– От так притичина, пане суддя. Чоловік біля тюрми стоїть. Не просто стоїть, а регоче. Каже, що це він у пана гаманець поцупив, а невинного чоловіка за грати кинули.
– Дурний він чи що?
– Та наче ні. Каже, що совісно йому, що інший чоловік за нього кару відбуває.
– Ну… Коли він так каже, то кинь і його за грати, як він такий мудрий.
– Е, пане суддя, замість одного шарпака – два? Це не годиться. Не мені вам казати, але це не по закону. Та й харчі…
– Які там харчі! Теж мені, знайшов чим журитися. Ніколи мені зараз в тому ще раз коперсатися. То випусти тамтого шарпака, а того кинь за грати. Хіба нам не однаково, який шарпак за гратами буде сидіти? Цю справу ми вже розбирали. Не будемо ще раз до неї повертатися.
– Як скажете, пане суддя.
Взяли Якова та й кинули за грати, а злодія випустили.
Сидить Яків день, сидить другий, а на третій день давай, сміятися: регоче – аж стіни дрижать.
«Чи не збожеволів часом чоловік? – думає наглядач. – Кажуть, що таке часом буває».
Зайшов він до камери та й питає:
– А чого це ти, свине, смієшся? Що тобі такого?
– Та мені нічого. А сміюся я з того, як легко можна обдурити правосуддя. Я того гаманця не брав і в вічі не бачив. Сиджу тут безневинно, а злодій поволі ходить. Тут переполох піднявся. Суддя сердитий, аж кипить.
– Скандальна історія! А що як розголос піде? Той шарпак що, ненормальний? То він каже, що брав гаманець, то каже, що у вічі його не бачив. Ану покличте того шарпака. І пана того покличте. Нехай пан впізнає, чи це той злодій, що у нього гаманця украв.
Покликали пана. Пан сказав, що це не той, що він його бачить вперше, а потім додав:
– Пане суддя, нема про що говорити. Гаманець мій знайшовся. Той злодій мені його повернув. Так що відпустіть ви того бідолаху. А я йому дам кілька монет, щоб мав на хліб і на гальбу пива.