Жив та був собі на світі бідний пре-бідний парубок. Ні старий, ні молодий, а так, на порі саме. Йому б і женитися. Та як ти женишся, коли бідність така, що страшно й глянути. Нічого той хлопець не мав: ні поля, ні худоби, ні ще якихось статків. Жив у старенькій хатині, пошитій соломою, мав конячину та латану свитину. Та мав той хлопець неоціненний дар: у чужій біді, як міг, допомагав, а зі своїх бід щиро сміявся. Посміється отак зі своєї біди – дивись, а біда й минеться. Бідував отак той парубок зі своєю конячиною. Обом їсти нічого було. Влітку коняка пасеться, а взимку – хоч пропадай.

– І чому ти, Якове, коня свого не продасиш? Навіщо він, бідний, мусить з тобою бідувати? – питають у нього сусіди, такіж шарпаки, як і він.
– Та я може й продав би, так мій кінь, бачите, такий самий дивак, як і я. Йому подобається зі мною бідувати.
– Та ну! – дивуються. – Бути такого не може. Ну як може коневі подобатися з тобою бідувати?
– Отак. Розкажу – то й не повірите. Продавав я свого Гнідка. І не раз. А він, чи так, чи сяк, а втече і знову до мене прийде. Інколи навіть ще скорше від мене додому прийде.
– Добрий кінь, – сміються сусіди.
– То ти на ньому заробляти можеш. Продав коня, а воно: і кінь є, і гроші заробив.
– Та де там! Совісно ж. Мого коня багаті не купують. Складали, складали люди копійку до копійки, щоб коня купити, а тут халепа така. То я, як тільки кінь додому повертається, відношу господарям гроші, ставлю могорич та вибачення прошу. А ті дивуються. Не дивуються, що кінь такий вдався, а тим дивуються, що я їм гроші приніс. Набридла мені така купля-продажа, то я вже більше свого Гнідка не продаю.
Сміються сусіди, а Гнідко стоїть, вухами пряде, наче і він щось в тій розповіді розуміє. А може розуміє? Хто ж його зна…
Бідував той хлопець, бідував та й вирішив піти світ-за-очі. Та не піти, а поїхати вирішив, бо кінь однак за ним ув’яжеться. Взяв хлібину у торбину, вузлик солі, пляшку води, сів на коня та й поїхав. Їде собі, їде, пісень співає, коли назустріч йому два розбійники. Якби ще хоч розбійники путні, а то казна-що. Самі зміркуйте: чи стали б справжні розбійники грабувати такого шарпака? Та нізащо в світі. А ті…
– Злазь з коня, – кажуть.
– Та що ви, хлопці! У мене, крім коня, більше нічого нема.
– Як нема – той не треба. Злазь і не розбалакуй. Бо нам ніколи.
Та й мусив злізти. А що він зробить один проти двох та ще й без зброї? Віддав коня, а сам думає:
«Спробую-но я свій спосіб. Він мене ще ніколи не підводив».
Та як засміється.
– Ха-ха-ха, – регоче. А розбійники вже рушили, та спинилися.
– Чого він регоче?
– А хто його зна. Вперше таке бачу. Чоловіка пограбували, а він регоче, як дурний.
– То давай запитаємо. Цікаво ж.
Стали та й питають.
– Чого ти смієшся, дурню? Чи не жаль тобі твого коня?
– Та коня, ясна річ, що жаль. А смішно мені, бо я того коня у циганів украв. Цигани вже, певно, похопилися та й слідом кинулися. Я ще й не так буду сміятися, як наздоженуть вони вас та стануть лупцювати. Ото сміху буде.
– А може ж не наздоженуть?
– Та наздоженуть. Їхні коні спритніші. Я ж вкрав не найкращого.
– А чого ж ти кращого не вибрав? Теж мені конокрад! І що тепер?
– Та лишаємо йому того коня. Нащо нам зайва халепа?
– То що ж ми у нього візьмемо? Більше у нього і брати нічого.
– То нехай хоч свитину скине.
– Та вона ж латана.
– Та нехай хоч латана. Щось за неї виміняємо.
– Ей, ти, на тобі твою клячу. Та скидай свою свитину.
– Е-е, та ви й не розбійники, а якісь шарпаки, якщо вже злакомилися на мою латану свитину.
– Ну-ну, не розбалакуй.
Робити нічого. Мусив скинути. Відійшли розбійники, а Яків знову за своє: сміється – аж за живіт береться.
– Чого він знову? – дивуються розбійники.
– Та лихий його знає.
Таки не витримали. Цікаво ж. Стали та й питають:
– А якої матері ти знову регочеш?
– Та от… – перевів дух. – Придивіться. Он за нами карета їде.
– Їде. То й що?
– А в тій кареті їдуть панські гайдуки.
– То нехай собі їдуть. А нам що до того?
– Вони за мною женуться. Я пану гроші винен. Чималу суму. А віддати не маю. От вони й…
– Так ми ж не ти. От нехай тебе відлупцюють. Щоб знав, як у пана гроші позичати. А нам що до того?
– Та біда в тому, що гайдуки в лице мене не знають. Їм свита моя запам’яталася. А тим запам’яталася, що велика латка на плечах. Так що готуйтеся. Будете биті замість мене. Та й ну знову реготати.
– Та кинь йому до лихої матері ту свиту. Хай він сказиться.
Одягнув Яків свиту, сів на свого коня та й поїхав собі, обминувши розбійників. А ті дивилися йому у слід, а потім один на одного, аж поки самі не зареготали.
– Чи все те правда, що той хлоп нам говорив? Чи ошукав нас, псячий син?
– Таки, видно, ошукав. Бо ні циганів не видно, ні панських гайдуків.
– Не поталанило нам сьогодні.
– А я казав: вертаймося, бо чорна кішка нам дорогу перейшла. А ти не послухався. От і маємо тепер.