Олесина мама посміхалася. Вона була добра і любила допомагати і людям, і іграшкам.
– Більше, мамо, я нікого не беру. Я залучу своїх дівчат. Ми таке зробимо! Таке зробимо!
– Олесю, я розумію твої клопоти. Але ж ти занедбала всю домашню роботу. Мені потрібна твоя допомога. Я сама нічого не встигаю. А тут ще ти підкидаєш мені нові та й нові іграшки, котрі треба приводити до порядку.
– Мамо!
– Розумію, Олесю. Але ж у мене є більш нагальна робота.
– Мамо, я все буду робити. Сьогодні ж. Тільки я ще мушу знайти двірника дядька Степана. Ви часом не знаєте, де він живе?
– Либонь, у другому під’їзді. А навіщо він тобі?
– Тут така справа… у наш дворик занадилася зла чаклунка Танасія. Вона добирає собі іграшки, щоб обертати їх на потвор і лякати ними дітей. А ще у фільмах жахів їх використовує. Я чула, що дядько Степан міг би нам допомогти. Про нього кажуть, нібито він майже чарівник. От я й хотіла його попросити…
– Про чарівника, ясна річ, це вигадка. Але чула і я про нашого двірника багато доброго. Та ми ж недавно сюди переїхали, то я тут ще майже нікого не знаю. То ти у нас така сваха, що вже з усіма встигла перезнайомитися.
– То я пішла.
– Куди?
– До дядька Степана. Треба ж якось налякати ту негідницю.
– Ти, Олесю, знову живеш у казці? Повертайся вже з казки додому, моя дитино.
– Я, мамо, зараз повернуся, тільки-от…
Мама скрушно похитала головою:нічого не зробиш. Сама вчила свою дочку творити добро на землі. От вона й творить що може. Вигадує свою добру казку.
Олеся таки знайшла квартиру дядька Степана. Натиснула на кнопку дзвінка – і аж тепер трохи знітилася. Вся її рішучість якось випарувалася. Що вона йому скаже? І як? А що, коли він посміється над нею і скаже, що все це вигадки?
На порозі стояв дядько Степан, уже немолодий сивий чоловік з добрими карими очима.
– Доброго дня, – привіталася Олеся.
– Привіт, мала. Ти чия?
– Я? – Дівчинка розгубилася. – Ми нещодавно сюди переїхали. Живемо у третій квартирі.
– З мамою живеш?
– З мамою.
– То я вже знаю. І як вам тут живеться?
– Та добре живеться.
– Однак ти до мене прийшла. Що ти хотіла? Може тебе хтось кривдить? Ти тільки скажи – то я йому вуха намну.
– Ні, мене ніхто не кривдить. Просто… ми всі, це я і покинуті іграшки, що живуть у нашому дворику…
– Живуть? Оце новина. Я їх бачу кожного дня. А що вони живуть… про таке я не міг би й подумати. То чого хочуть покинуті іграшки?
– Щоб ви захистили нас від злої чаклунки Танасії.
– Танасія? Знаю, знаю. То стара відьма. То що вона?
– Танасія час від часу приходить у наш дворик і добирає собі покинутих іграшок, щоб обернути їх на потвор і лякати ними дітей. А потім вона використовує їх у фільмах жахів.
– Ого-го! Розперезалася стара. Пора її трохи присадити. Це я можу. Добре, що ти мені розказала.
– Ви чарівник?
– Ні, дитино, я не чарівник. Просто я знаю, як поводитися з тим кодлом. А для Танасії я вив’яжу віник з полину. Її порода того зілля найбільше боїться. Як метну – то вона назавжди вимететься з нашого дворика і забуде сюди дорогу. Тікатиме, як молода. Добре, що ти мені сказала. Я живу тут і нічого не знаю. Старий, видно, став. У відставку пора.
– Ні, ні. Не кажіть такого, дядьку Степане. Вас люди знають і люблять. А коли й розказують про вас всякі небилиці, ну, що ви чарівник, що інколи на місяць літаєте…
– Навіть таке? А я й не знав.
– Так то ж з доброго дива. От і мене прислали.
– Добре, дочко. Зрозумів. У відставку не піду. Танасію вимету.
А небавом і Танасія не забарилася. Йшла тихцем вночі, навіть якусь пісеньку наспівувала. У дядька Степана безсоння було. От і пильнував він свій дворик. Сидів у альтанці і пильнував. Місяць небо зорями засіяв, а сам світив ясно і теж пильнував, допомагав дядькові Степанові. А ще місяць пильнував, аби зорі не лінувалися. Отак кожен свого пильнував, і це правильно, так і має бути. Коли дивиться дядько Степан, Танасія іде.
«Ти диви, як осміліла. Забула, хто тут живе. Ну почекай же, стара відьмо. Я тебе зустріну».
Та й вийшов з альтанки назустріч Танасії.
– Куди це ти так чимчикуєш, Танасіє? Чи забула, що тут я живу?
– Ой, Степане! А тобі чого не спиться? Чужі гроші муляють?
– Ні, Танасіє. Мене гроші не муляють. Ні свої, ні чужі. Свої не муляють, бо я їх не маю, а чужі не муляють, бо я не ласий до чужого добра. Я вийшов стежку тобі підмести, бо знаю, що ти любиш тут гуляти.
Та й махнув своїм полиновим віником.
– Ой, не мети, Степане, не треба. Я вже йду. Я ніколи вже більше сюди не прийду.
Хотіла бігти, чимдуж тікати Танасія, та не могла з місця зрушити. А Степан все цвічив та й цвічив її полиновим віником.
– Оце тобі раз!
Оце тобі два!
Оце тобі три!
З крутої гори,
З полів та долин,
Де росте полин.
А ти собі йди,
Забери сліди.
Де ходить люд хрещений,
Туди не ходи.
І почалося нове життя у дворику покинутих іграшок. Танасії вже ніхто не боявся. Та й людей покинуті іграшки менше стали боятися. Дехто вже й при людях потрохи пробував говорити. Люди спершу оглядалися, дивувалися, а потім звикли – і нічого. З часом у дворику стали з’являтися дівчатка. Вони уважно розглядали іграшки, декотрі брали з собою. Найчастіше ті іграшки більше у дворик не поверталися. Очевидно, знайшли собі новий дім. А декотрі поверталися чистенькі, охайні, наче щойно лише з магазину. Довго вони тут не засиджувалися. Їх обов’язково хтось забирав собі чи дарував комусь. Тепер це був дворик знайдених іграшок.
Це була казка. Справжнісінька казка. А в казці, ви знаєте, живе мрія. От і в цій казці живе мрія про дворик знайдених іграшок. А насправді, якщо без казки, у Львові і досі живуть у дворику занедбані покинуті іграшки. Вони сумують, мріють і чекають, доки їх хтось знайде. І я чекаю.