– А може… давай не будемо повертатися.
– Як це не будемо?
– Отак. Знову будемо покинутими іграшками.
– Але ж нас не покинули. То ми покинули своїх господарів. Ти щось не те кажеш, Ліно. А Олеся? А її мама?
– Ну… ми виявилися невдячними і нечемними. Що тепер?.. як нам повертатися у такому вигляді? Давай залишимося тут.
– Ні, Ліно. Не кажи так. Олеся буде за нами плакати.
– Не буде. А якщо й поплаче, то й перестане.
– Ти й справді недобра. Не кажи такого про нашу Олесю.
– А як тепер їй на очі показатися? Ти про те подумав?
– Ну… треба відповідати за свої вчинки.
– Ма-ма! А чому ти мене не зупинив? Ти доросліший за мене.
– Звідки ти взяла, що я доросліший? Я теж маленький. Колись у мене навіть була пляшечка з соскою. Потім вона десь загубилася. Я теж маленький.
– Маленький! Маленький! А ще казав: «я буду тебе захищати».
– А хіба ж я тебе не захищав? Он глянь, що залишилося від мого розкішного одягу. Весь брудний і порваний. А який костюм був!
І Михайлик заплакав. Ліні стало ніяково. І чого вона справді? Хоче свою вину на когось скинути. Невже вона така недобра?
– Не сердься, Михайлику. У мене в голові, мабуть, тирса чи вата. Давай миритися.
– Давай.
– У вас так не казали?.. Чекай, зараз згадаю. Казали так:
«Мир миром,
Пиріжечки з сиром.
Пиріжечки в маслі,
Ми дружечки красні».
– Давай же ж думати, як нам додому повертатися. Вниз стрибати легко. А вгору? Як нам заскочити на вікно?
– Треба когось попросити, щоб допоміг нам.
– Кого?
– Он літачок. Може його?..
– Що ви! Я працював на батарейках. А тепер що? Батарейок нема…
– А може ти, кицю? Ти ж можеш заскочити на вікно.
– Колись могла. А тепер… де вже там мені?
Й киця тяжко зітхнула.
– А он орел без діла лежить, – загукали іграшки.
– Його теж хтось покинув. Він зовсім цілий. Лежить і ні в які сварки не втручається. Попросіть його. Може він погодиться вам допомогти.
Підійшли до орла. Він глянув на них хижим оком.
– Ну? Чого вам?
– Може б ти…
– Та чув я, чув. Може б я і допоміг вам, але ти, лялько, дуже схожа на людину. А до людей у мене ставлення… самі знаєте, яке. Стояв я собі на серванті. Мене моїм господарям подарували. Різьблений. Чистий, ціленький. Та хтось сказав моїм господарям, що орла в хаті тримати не можна. Він нібито приносить нещастя. І мене, можна сказати, витвір мистецтва, викинули. Мене! Гордого і дужого птаха! І як я тепер до людей маю ставитися?
– Ма-ма! Але я не людина! Я лялька. І ведмедик теж не людина. Допоможи нам.
– Добре. Допоможу. Сідайте пені на спину і тримайтеся. Не одне за одного тримайтеся, а за мене.
Мить – і лялька з ведмедиком уже вдома. Зітхнули з полегкістю. Тут сухо і тепло. Ніч. Олеся і її мама сплять. Пора б і їм, та… лялька знову захлипала.
– Тихо, лялько. Чого ти?
– Я не ляжу у своє ліжечко. Там чисте простирадло. І подушка, і покривальце. А я така брудна.
– Давай ляжемо на підлозі. Ось тут на килимку.
– А завтра Олеся винесе нас у дворик, до покинутих іграшок.
– Дехто зрадіє. Особливо черепаха.
– Думаю, що черепаху двірник викине на смітник. Вона геть пошматована і випотрошена.