Це було жахливо. Таке зробити! Що тут почалося. На черепаху кинувся ведмедик. Йому було прикро, що він не передбачив такого і не захистив свою принцесу. Між іграшками зчинилася бійка. Одні захищали ляльку, а другі були проти неї. Лялька стояла, дивилася на своїх друзів і плакала.
– Ма-ма! Що я вам зробила? Я так хотіла, щоб вам всім було добре. Ма-ма!
– Гав-гав! – почулося раптом.
– Гавчик!
Всі зупинилися. Всім стало ніяково.
– Гавчику! Звідки ти взявся?
– А який гарний, пухнастий!
– Звідки взявся! Дуже просто: втік.
– Я ж казав, що він втече, – вигулькнув звідкись іграшковий щурик. – Молодець! Ти справжній собака.
– Втік – то дурня. Ви краще скажіть, що тут у вас. Що ви тут влаштували? І чого плаче лялька? А яка вона гарна!
– Бачиш… ляльку і ведмедика знайшла дівчинка, і тепер вони…
– А ви що?
– А ми… нічого. Дехто позаздрив і від злості…
Іграшкам стало соромно. Вони сумно дивилися на заплакану ляльку і на її таку гарну і таку брудну сукню.
– Лялько, – сказав Гавчик, – я хотів би бути твоїм собакою.
Лялька крізь сльози посміхнулася.
– Я з радістю взяла б тебе за свого собаку, але тепер я вже й сама не знаю, що скаже моя дівчинка, побачивши мене у такому вигляді.
І глянула на свою брудну сукню.
– Ма-ма! Така гарна сукня була… ми з Михайликом вирішили провідати наших друзі у дворику. І от що з того вийшло.
І лялька знову заплакала.
– Гав! Соромно нам має бути, що ми такі недобрі. Виходить, що недаремно нас покинули. Так нам і треба. Я в житті нікого не кусав. Але зараз когось із вас я маю бажання покусати.
– Черепаху! Черепаху! То все вона!
– Та кого там вже кусати? Вона і так вже…
– Бачу я, що декого з вас таки не даремно покинули. Ви злі. А це найстрашніше. Дехто з вас цілком підійшов би для чаклунки Танасії.
– Ходімо, лялько, додому, – сумно сказав ведмедик. – Хоча… своїм виглядом ми не потішимо нашу Олесю.
До них підійшла киця, що колись була біла. Вона прискіпливо оглянула ляльчину сукню.
– А може щось можна зробити? Може якось…
– Можна, кицю, можна привести все до порядку. Тільки для того треба бути людиною.
Повіяло вранішньою прохолодою. Треба було повертатися додому.
– А як повертатися? Ма-ма! – Плакала лялька. Ведмедик понуро мовчав.
– Чого ти мовчиш? – сердилася лялька. – Мовчить він! Наче води в рот набрав. З тії калюжі, з якої мене захляпала та паскудна черепаха.
– Не треба сердитися, Ліно. Ти сама у всьому винна.
– Ма-ма! Я винна? Ах, ти ж тварюка!
Та й замовкла. Зрозуміла, що сказала зайве. Бо таки сама у всьому винна. Це була її видумка. Хіба ж не відмовляв її ведмедик від дурної затії?
– Не треба, Ліно, сердитися. Давай краще подумаємо, як ми будемо повертатися додому.
– Хіба після всього, що сталося, у на ще є дім?
– А ти думаєш, що нема?