І знову настала ніч. Вона була не така, як у дворику. В хаті було тепло і затишно. Та лялька і ведмедик думали про своїх друзів, що тремтіли там від холоду. Лялька крутилася у своїй коробці, в котрій Олеся обладнала їй ліжечко. Крутилася і ніяк не могла заснути.
– Михайлику, – покликала вона ведмедика. – Ти не спиш?
– Не сплю. А що?
– Може б ми вийшли у дворик? Давай вийдемо. Провідаємо наших друзів. Я про них весь час думаю.
– Я теж про них думаю. Але не можна нам виходити у дворик.
– Чому не можна?
– А що, коли ми забруднимося? Ти уявляєш, як Олеся розсердиться? А її мама? Вони чепурили нас, прибирали, а ми…
На якийсь час вони замовкли, а потім лялька сказала:
– Ти, Михайлику, як собі хочеш, а я таки піду. Я не можу.
– Тоді і я піду, – невдоволено буркнув ведмедик. – Не відпущу ж я тебе саму.
– Ми тільки постоїмо на східцях і подивимося на всіх.
– А як ми вийдемо?
– Через кватирку.
– Високо.
– Нічого.
– Саме під вікном калюжа, яка чомусь ніколи не просихає. Я бачив.
– А ми якось…
Лялька вже була на вікні.
– Ой, лялько, дурне ти придумала.
– То й сиди тут. А я пішла.
І стрибнула вниз.
– Ой, ма-ма! – скрикнула лялька, бо таки потрапила в саму калюжу, в ту, що ніколи не просихає. Тепер мусив стрибати і ведмедик. Не міг же він ляльку лишити саму.
– Нічого, – сказала лялька, – я забруднила тільки черевички і панчішки. Світив місяць, і добре було видно і ляль чину модну сукню, і її зачіску. Всі покинуті іграшки юрмилися довкола ляльки. Одні раділи за неї. А другі заздрили, а тому злословили. Точнісінько, як люди.
– Принцеса! Справжнісінька принцеса! – захоплювалися декотрі.
– Моя дівчинка ім’я мені придумала. Тепер я не просто лялька, а Ліна.
– Ліна, – видихнули всі разом іграшки. І це прозвучало, як музика.
– Ах, яка вона гарна!
– І гарне ім’я у неї. Ліна! Таке милозвучне!
– Прийшла, щоб похвалитися перед нами, – зло теревенили заздрісники. Та лялька їх не слухала. Вона була щаслива. А щасливі, і ляльки, і люди, обминають зло.
– Вас обов’язково хтось знайде, – казала лялька своїм друзям. Вона була добра і бажала всім добра. Раптом стара зовсім розшматована черепаха набрала в свою шапочку води з калюжі і хлюпнула на ляль чину сукню.
– Ось тобі! Щоб знала! Щоб не вихвалялася!
– Ма-ма! – заплакала лялька.
– Щоб знала!