– Ма-ма! А ти часом не чарівниця?
– Ні, я не чарівниця. Я дівчинка, Олеся.
– А мама твоя теж не чарівниця?
– Ні. Моя мама просто любить шити. І це у неї добре виходить.
– А чому ти мене хочеш взяти собі?
– Бо мама не може купити мені нову ляльку. Та й приємно рятувати покинуту іграшку. Це навіть краще, ніж придбати нову. Ну… ходімо.
– Послухай, Олесю. А чи не могла б ти взяти ще мого друга ведмедика?
– Отого? Ой, який же він забрьоханий! Та нічого. Ми з мамою і його приведемо до порядку. Візьму я і твого приятеля. Мама спершу насупиться, що я зношу до хати всякий непотріб. Це вона так каже. А потім розпогодиться і почне біля вас чаклувати.
– То твоя мама чаклунка?
– Ні, не чаклунка. Просто вона у мене дуже добра. Найдобріша в світі.
– Ма-мо, – вбігла до хати Олеся, обережно несучи свій здобуток.
– Ма-ма, – пропищала лялька.
– Зрозуміла. Далі можеш не продовжувати, – засміялася Олесина мама, витираючи об фартух мокрі руки. – Знову щось принесла.
– Не щось, а когось.
– Ну-ну. Показуй свій здобуток. Так… а лялька ще зовсім нічого.
– Ма-ма!
– Ну-ну. Не плач. Зараз ми тебе скупаємо, підправимо твоє волосся. Пошиємо тобі нову модну сукню – і будеш ти у нас як нова. За роботу, Олесю. Моделюй. Пам’ятаєш, у нас від твоєї сукні щось лишилося? Ще щось скомбінуємо – і буде у нас сукня. А ведмедик… що ж, його ми також виперемо, а потім підправимо його лапки і почаклуємо над його мордочкою.
– Олесю, – тихо покликала лялька. – А твоя мама либонь-таки чаклунка.
– Ні, лялько, ні.
– А чому ж вона сказала, що почаклує над ведмедиковою мордочкою?
– Це вона просто так сказала. Вона інколи і наді мною чаклує. Особливо, коли мене куди-небудь збирає. Вона не чаклунка. Вона просто мама. А зараз я думаю, що б таке придумати для ведмедика. У що б його одягнути…

По якімсь часі лялька і ведмедик, чисті і прибрані, сиділи на столику і гордо дивилися на світ, пишаючись своїм одягом. Їм вже не вірилося, що ще так недавно вони були самотні та занедбані, брудні та обірвані. На ляльці була модна сукня, оздоблена мереживом і бісером, а ведмедик був одягнений так, наче збирався йти на бал. Олеся довго милувалася ними, а потім раптом сказала, кумедно плеснувши в долоньки:
– Ой, я зовсім забула! І як я так могла забути? Я ж не знаю, як вас звати. Які у вас імена? Ти, лялько, не знаєш, як тебе називала твоя дівчинка?
– Ма-ма!
– Але ж це не ім’я. Не знаєш. А як тобі ім’я Ліна? Гарне ім’я. Правда?
– Ма-ма!
– То будеш у нас Ліна. А ти, ведмедику, будеш у нас Михайло. Ну, Михайлом ти будеш, коли виростеш. А поки що ти будеш Михайликом. Ліна і Михайлик. Запам’ятайте. Отак добре буде.
Коли Олеся побігла допомагати мамі, лялька тихо сказала:
– Ма-ма! А я однак не вірю, що Олесина мама не чаклунка.
– Не кажи того слова, – озвався ведмедик. – Бо мені відразу Танасія згадується.
– Танасія – це зла чаклунка. А Олесина мама добра.
– Добра людина. Зовсім вона не чаклунка. У неї просто добре серце і вмілі руки. От і Олеся такою виросте.