– Ага! Саме тебе мені й треба! – ухопила вона за хвіст іграшкового щурика. – Ніколи не думала, що бувають іграшкові щурі.
Щурик якось викрутився і таки добряче вкусив злу чаклунку за палець.
– І як це йому вдалося? – дивувалися потім іграшки. А він і сам не знав, як це йому вдалося.
– Негідник, – звереснула Танасія і випустила з рук щуриків хвіст. Щурик зібрав всі свої сили і шмигнув під лавку, а потім заховався у якусь шпарку. Танасія пішла без щурика. Тепер до ранку можна було спати. Та наполоханим іграшкам було не до сну.
– Шкода Гавчика, – плакала киця, що була колись біленька, а тепер брудна, і її колір важко було визначити.
– Шкода Гавчика, – зітхнули іграшки. Аж тут щурик звідкись вигулькнув.
– А я так думаю, – сказав він, – що Гавчик не дасть над собою збиткуватися. Він втече. От згадаєте моє слово. Втече.
– Будемо на те сподіватися, – зітхнули іграшки та й поснули. Наближався ранок. Незабаром вже прокинуться люди. Тепер вже іграшки мовчатимуть аж до наступної ночі.

У нічному спустілому дворику сиділа самотня засмучена лялька. На ній була брудна сукня, її волосся було скуйовджене і подекуди висмикане. Та це було не найстрашніше. Найстрашніше було те, що ляльку ніхто не любив.
– Ма-ма! – сумно пищала лялька, і її тоненький голосок самотньо відлунював у спустілому дворику.
– Хто тут? – почувся хрипкуватий голос. – То ти, лялько?
– Я.
До ляльки, накульгуючи, брів забрьоханий ведмедик. Одна його лапка ледве трималася, одного ока у нього не було, а друге ледь-ледь дивилося на світ.
– Тебе покинули? – спитав він.
– Так, покинули, – захлипала лялька. – Ма-ма!
– Я теж самотній. Ти тут… новенька?
– Так, мене щойно тільки сьогодні… покинули. Моя дівчинка переїхала на нову квартиру, і батьки не дозволили їй взяти мене з собою. Ма-ма!
– Таке буває. Тут у кожної покинутої іграшки своя історія. Ну… не плач. Будемо тепер удвох. Я буду тебе захищати.
– Від кого?
– О, тут є від кого. Від щура Шуршуна, котрий любить все на світі гризти: і їстівне, і не їстівне. А ще від бездомного собаки Тяпи. А ще від хлопчисьок, котрим всякі іграшки видаються футбольними м’ячами.
– А хіба ти зможеш мене захистити?
– Зможу. Ще й як зможу. Я як зареву!
І ведмедик спробував показати, як страшно він зареве. Це виглядало не дуже страшно, та ляльці все ж стало не так самотньо.
Ніч була прохолодна, і лялька з ведмедиком не на жарт ловили дрижаки.
– Чекай, – сказав ведмедик, – он там, здається, хтось светрик забув.
Потім вони обоє куталися у теплий дитячий светрик – і так дочекали до ранку. А вранці сталося диво. Я так думаю, що всі дива найчастіше стаються вранці. Отже, вранці у дворик вибігла дівчинка. Спершу вона, щось наспівуючи, стрибала зі скакалкою, а потім помітила ляльку.
– О, лялька! Привіт, лялько!
– Ма-ма!
– Ти розмовляєш? Хто ж тебе так знівечив? Бідненька! Ой-ой-ой! Та нічого. Ми з мамою приведемо тебе до порядку. Я тебе вмию, розчешу твоє волосся, а ще ми з мамою змудруємо тобі нову сукню і будеш ти у нас красуня. Зовсім як принцеса. Я ще шити не вмію. Шиє моя мама. А я моделі придумую. Мама каже, що, коли я виросту, я буду модельєром. Буду одяг всякий моделювати. Може й буду. Я ще не вирішила. Взагалі я хочу стати лікарем. Лікувати! Це ж так класно! Тільки-от… чомусь всі діти бояться уколів. І я боюся. А що це за лікар, котрий боїться уколів? Отже, я ще не вирішила, ким я буду, коли виросту.