Дворик покинутих іграшок
Може хтось знає, а хтось може того не знає, що у Львові є такий дворик, де збираються покинуті іграшки. Чи їх туди приносять, чи може… ви тільки не смійтеся, але може й таке бути… що ті іграшки самі там збираються. Там можна зустріти і песиків, і котиків, і слоників, і ведмедиків, і ще багато інших іграшок, про котрих ви й не могли б собі подумати. Люди, котрі ні в що таке не вірять, скажуть, що бути такого не може.
– Іграшки не можуть самі переходити з місця на місце. Вони ж неживі.
– А звідки ви знаєте, що вони неживі? А придивіться он до того ведмедика. Бачите? Він плаче.
– І справді. Плаче. А його також покинули?
– Мабуть. Бо чого б тоді він плакав?
– Цілком пристойна іграшка. І навіщо було її кидати?
– Хто зна. Можливо господиня вже виросла, а може новими іграшками бавиться. Хто зна…

– І що, ті іграшки і справді можуть самі рухатися?
– Можуть. І рухатися, і переживати, і мріяти.
– І мріяти? Про що ж можуть мріяти покинуті іграшки?
– Ну, не знаю. Може про те, щоб хтось їх знайшов, щоб хтось їх любив.
– Отже, їм потрібна чиясь любов?
– Ще й як потрібна. Чиясь любов потрібна всім. І покинутим іграшкам також.
– Після такого відкриття аж мені захотілося пригріти покинуту іграшку.
– Це не важко зробити. Головне – любити її треба.
Ті, що отак розмовляли, не знали, що вночі, коли люди вже спали, не спали покинуті іграшки, бо їм було не до сну, отже, вночі у старий дворик нечутно заходила зла чаклунка Танасія. Покинуті іграшки, котрі вже довше жили у дворику, знали її. Нічого доброго від неї вони не сподівалися. Ця страшна жінка не знала, що таке добро. Вона не зробила нічого доброго ні для людей, ні для покинутих іграшок.
– Ой, Танасія! – тремтіли від жаху покинуті іграшки, побачивши чи просто відчувши злу чаклунку. Вона пропливала по дворику, пильно вдивляючись в кожну покинуту іграшку. Під її поглядом іграшки щулилися і ставали ще жалюгіднішими. Ось Танасія зупинилася біля великого собаки. Ніхто не знав його справжнього імені. У нього про те не питали – не хотіли тривожити його спогадів. Всі називали його Гавчиком. Колись це була дорога іграшка. Не кожен міг собі купити такого песика. Далеко не кожен. Чаклунка довго дивилася на нього, а потім сердито вхопила його за вухо і кинула у свою бездонну торбу.
– Це для жахів, – хижо засміялася Танасія. – З нього вийде страшний пекельний пес. Вогнем палатимуть очі, зробимо йому ікла. Буде справжнє страховисько. О, це буде чудова знахідка для фільмів жахів.
– Гав, гав! Я не хочу!
– А хто тебе питає?
– Я в житті нікого не кусав.
– Це дуже зле. Тепер будеш кусати.
– Не буду.
– Будеш. Тихо сиди.
Та песик ніяк не міг заспокоїтися. Гавкав та скімлив у торбі. Та нікому було його рятувати. А Танасія все ходила та й ходила між покинутими іграшками, вибираючи тих, що могли б пригодитися їй для фільмів жахів.