А тим часом Софійка, поплакавши, чекала, доки їй принесуть нову парасольку. Дівчинка, правда, не вірила, що нова парасолька зможе викликати дощ. Та все ж чекала.
– Не сумуй, доню. Ти ж зросила дощами більшу частину пустелі. Он як все зазеленіло, забуяло. А тепер, якщо не вийде, то ми поїдемо додому – от і все.
– Я розумію. Та хотілося допомогти людям. Вони так в мене вірили.
З парасолькою тут і справді була проблема. Та її все-таки дістали. І нарешті вже Софійка мала нову парасольку. Дівчинка була сумна. Вона вийшла у сонячну спеку, не вірячи, що їй вдасться викликати дощ. Вона розкрила свою парасольку і …
– Мамо! Дощ! Дощ іде!
І дівчинка щасливо засміялася.
– Ку-ку, Софійко, – привітався Дощ. – О, у тебе нова парасолька! А чому ти сумна? Не сумуй, а то я стану сумним осіннім дощем.
– Я вже не сумую, Дощику. Я думала, що ти вже до мене не прийдеш.
– Чому ти так думала?
– Бо у мене вкрали мою чарівну парасольку, і я думала…
– Ото смішна. Та парасолька зовсім не чарівна. То ти чарівна, Софійко. Всі чари в тобі. В твоїй усмішці, в твоїй доброті. Мені хочеться бути з тобою поряд. От і все.
– Як? А ти ж казав колись, що моя парасолька чарівна.
– Вибачай, дівчинко. Я так пожартував. Я хотів, щоб тобі цікавіше було, щоб ти в казку повірила.
І вони обоє радісно засміялися. Дощ пустився потужний, веселий, проливний, такий, якого всі чекали. А потім він трохи стишився і сказав:
– Знаєш, а я бачив твою стару парасольку.
– Та ну! А де ж ти її бачив? Ми з мамою ту парасольку цілий ранок шукали.
– У Баби Яги Тринди і в чаклуна Базіки. Вони ходили з цією парасолькою туди-сюди. Певно, також думали, що вона чарівна. Я ще здивувався, бо відразу впізнав твою парасольку. Я ще подумав : чи йти, чи ні? А потім вирішив тебе почекати.
– То це вони вкрали мою парасольку?
– Виходить, що так. Вони, мабуть, думали, що та парасолька чарівна. Ха-ха-ха!
– Я й сама так думала. А що це за чаклун, що не може дощу начаклувати?
– Бо не чаклун він зовсім. Одне слово – Базіка! Дивися, дивися, он вони ідуть. Із твоєю парасолькою. Цікаво.
– Дівчинко, дівчинко, – обізвалася Тринда. – Чи це часом не твоя парасолька?
– Так, моя. Я впізнаю її. А звідки вона у вас взялася?
– Ми знайшли її, – брехав Базіка. – То чи не хотіла б ти часом помінятися парасольками? Ми тобі твою, оту , що знайшли, а ти нам свою, оту, що маєш зараз. Не можемо ж ми під дощем іти без парасольки.
– Звичайно, можна було б і помінятися. Але ж теперішня моя парасолька зовсім нова і дуже гарна.
– Але ж стара краща.
– Ну чим вона краща? Я любила її, але, коли вона зникла, то…
– Погодься, дівчинко, помінятися. Нам це конче потрібно.
– Коли так, то прошу.
І Софійка взяла свою стару парасольку, а злодіям віддала нову. Щасливі, вони пішли, сподіваючись, що нарешті тепер у них справжня чарівна парасолька.
– І навіщо ти це зробила, – аж розсердився дощ.
– У тебе ж справді була зовсім нова парасолька. І така гарна, імпортна. Привезла б її додому – всі милувалися б нею. І я також.
– Не сердься, Дощику. Знаєш, мені раптом жаль стало своєї старої парасольки. Я люблю її. Я дуже зраділа, що вона знайшлася. Я вже незабаром поїду додому, на Україну. Я не хотіла б її тут залишати.
– Поїдеш? А чого так?
– Пора. Я вже тут достатньо побула. Тебе покликала, багато цікавого побачила. А тепер мені пора. Так що зустрінемося, Дощику, на Україні.
– То щасливої тобі дороги.
– Дякую. А ти не забувай ці краї. Навідуйся сюди і без мене.
– Далеко. Я живу на Україні, у Львові.
– Однак навідуйся.
– Гаразд, буду.
Та й попрощалися.

У Софійки ще була зустріч з тутешнім королем. Чи король справді хотів подякувати маленькій іноземці, чи просто захотілося йому побачити ту дівчинку, що вміє викликати дощ. Так чи інакше, а зустріч пройшла урочисто, з дотриманням всіх правил етикету. На прощання король подарував Софійці свій золотий перстень, а принцеса свою діадему. Та найкращим подарунком для дівчинки був великий папуга какаду, котрий вмів розмовляти. Правда, розмовляв він англійською мовою, але Софійку запевняли, що він і українську мову запросто вивчить. Це йому не важко.
Софійка і її мама поверталися додому. Вони везли багато вражень і теплих спогадів.
– Цікава була подорож, – замріяно сказала Софійка. – Дуже цікава. Але додому так хочеться.
– Незабаром вже будемо вдома, – посміхнулася мама.
– І найперше я піду привітатися з Дощиком. Добре, що в мене є моя чарівна парасолька.
– Так вона ж не чарівна.
– Ну…Мабуть, все-таки трошки чарівна.
Так могла міркувати тільки маленька дівчинка Софійка. Їй так хотілося – то нехай так і буде. Казка в житті, а життя в казці.