Прилетіли в Африку. Приїхали в пустелю – а там… Спека та пісок. Сонце, здається, світ розплавити хоче.
– Господи, – здивувалася і жахнулася Софійка.
– Та я б день і ніч ходила з парасолькою, аби тільки оживити цей край.
І дощ пішов. Він ішов скрізь, де з’являлася дівчинка з парасолькою.
– Ку-ку! – привітався Дощик. – А я собі думаю: ну куди ти поділася? Як ти так далеко опинилася?
– Мене привезли сюди, аби я тебе покликала.
– Он як! То я з радістю.
Та й ну поливати гарячі піски і все, що тут росло та хотіло пити. Софійку возили по всій пустелі, і скрізь за нею дощик ішов. І пустеля оживала. Всі раділи. А найбільше раділи Софійка і її мама.
Довідалися Баба Яга Тринда і її приятель чаклун Базіка.
– Ти чула?
– Чула. І не тільки чула, а й бачила.
– Я не вірив. Аж доки сам не переконався.
– От було б добре…
– І я ж про те. От би було добре мати нам ту чарівну парасольку.
– Тоді б ми були володарями пустелі.
– А що? У кого дощ – той і володар.
– Тільки як ту парасольку дістати?
– Овва! Як дістати! Украсти.
– А ти зможеш?
– Не була б я Баба Яга, якби не змогла вкрасти у дівчиська ту парасольку. Я її просто відібрала б, та біля неї весь час дорослі крутяться. Наче охороняють її. А вкрасти – це запросто.
– Гляди, Триндо, не попадися. Бо мені без тебе сутужно буде.
– Щоб я попалася? Та нізащо! Я обережна, як кішечка, хитра, як лисиця, а якби мене зловили, то, ти знаєш, я водою крізь пальці витечу.
Пробралася Баба Яга туди, де спала Софійка, крізь відчинене вікно. Обіч неї на стільчику лежала її парасолька. Вхопила Тринда ту парасольку та й утекла. А вранці прокинулася дівчинка, а парасольки нема.
– Мамо, а де моя парасолька?
– Не знаю. Може ти її вчора десь забула?
– Ні, не забула. Я просто не могла її десь забути.
– Чекай. Пригадую…Так. Ще вчора, коли ти лягала спати, вона ось тут на стільчику лежала.
– І я знаю, що лежала. А от…Нема.
І дівчинка заплакала.
– Як я тепер Дощ викликатиму?
– Хіба ж то проблема? Другу парасольку купимо.
– А може тут і парасольки не продаються. Бо навіщо парасольки, коли дощів нема?
– Може й так, доню. Однак не плач. Зараз я скажу кому слід – і вони щось неодмінно придумають. Десь же ті парасольки однак продаються. Не плач. Але ж хто її вкрав?
– Не знаю, мамо. І навіщо вона комусь? Стара дитяча парасолька. Хіба як сувенір…
– Може й так. Як сувенір.
– Мамо, але та парасолька була чарівна. Вона вміла викликати дощ. А я без неї нічого не вмію. Що ж тепер буде?
– А звідки ти знаєш, що це твоя парасолька чарівна? А може всі чари не в парасольці, а в тобі ? І дивились одна на одну.

А тим часом Тринда з Базікою вирішили спробувати чарівну парасольку. Гордо вийшла Тринда і пройшлася з парасолькою туди-сюди. Нема Дощу. Вона ще походила – даремна справа. Базіка сердито закричав. Затупав ногами.
– Безхвоста мавпа! Дай сюди! Ти ніколи нічого не можеш зробити до ладу.
Вирвав парасолю з рук Тринди тай сам став з нею ходити. А Дощу нема. Тоді він ще дужче закричав на Тринду.
– Ти, певно, не ту парасольку поцупила. Ніяка вона не чарівна.
– Там не було другої парасольки, – виправдовувалася Тринда.
– Не було! Треба було добре пошукати. Як би в тебе був здоровий глузд, то ти б зміркувала, що чарівна парасолька не лежала б отак на похваті. Її, певно, кудись сховали. А для такої дурепи, як ти, поклали звичайну просту парасолю. Бери, тішся.
– Хіба ж вони знали, що я за нею прийду?
– Може й знали. А могли таке припустити.
Тринда витирала сльози. Їй було образливо. Вона ж так старалася. Потім примирливо сказала:
– Давай не будемо сваритися. Краще поїдемо і подивимось, що буде робити та дівчинка без своєї парасолі.
– Дурна ти жирафа! У неї, напевно, є ще одна парасоля, чарівна, котру ти полінувалася пошукати. Але ходімо. Щось робити треба.