І Софійка побачила Дощикову сестричку. Вона і справді була маленька. З її кучериків скрапувала вода.
– Ой, яка ти гарна. А хочеш, я подарую тобі ляльку? Барбі!
– Дуже хочу. У мене ще ніколи не було ляльки. На нашій хмарі зовсім нема ляльок.
– Ой, без ляльки сумно. Лялька – це, як подружка. Їй все розказати можна. Тільки зараз я ляльки не маю. Приходь завтра. Я принесу.
– Добре. Прийду. А тебе мама не буде сварити за ляльку?
– Ні, не буде. У мене ляльок багато. Та й взагалі…Моя мама ніколи не свариться. Вона в мене добра. Найкраща в світі. То ти прийдеш?
– Прийду.
– То я вийду з парасолькою і принесу ляльку.
– Дощику, Дощику, а ти дозволиш мені завтра трошки покрапати?
– Ну…Якщо ти будеш чемна.
– Вона буде, буде чемна. Послухай, Крапо, а де ти живеш?
– Я? На хмарі. Он на тій, поглянь.
– Ой, як цікаво. Я ще ніколи не була на хмарі.
– Бо дівчатка там не живуть. Там живемо ми з Дощиком. А ще живе Злива, Гроза, Грім. А на другій хмарі живе Град і Сніговиця.
– Бирир. Це – холодно. Я б їх не хотіла.
– Кожному свій час, – сказав дощ. Вони засміялися всі троє та й розійшлися.
З того часу Софійка могла викликати дощ. Для того їй треба було лише вийти зі своєю парасолькою – і йшов дощ. Дівчинка завжди була усміхнена, і тому Дощик був теплий і веселий. Інколи він сам викликав її з хати. Особливо вранці, коли Софійка солодко спала. Постукає у віконце і гукне:
– Ку-ку! Вставай, соня. Я іду.
І дівчинка вставала, брала свою парасольку і виходила з хати.
– Куди ти? – зупиняла її мама.
– Я зараз, мамо. Там Дощ іде.
– Ще не бачила такого, – дивувалася мама, – щоб дитина так любила дощ.

Я вже не знаю, як здогадалися люди про Софійчину чарівну парасольку. Але вже якось здогадалися. А може дівчинка і сама комусь похвалилася. З дівчатками таке буває. та й з хлопчиками також. Та тепер до їхньої хати майже кожного дня хтось приходив зі своїм пороханням.
– Софійко, я знаю, ти дружиш з Дощем. То попроси його, щоб він не ішов, бо ж саме жнива, треба хліб зібрати.
– Добре. Попрошу, – казала Софійка і зовсім не зазнавалася.
А інша жінка просила:
– Софійко, ти якось зроби, щоб Дощ пішов. Така суш на городі, що просто біда.
І дівчинка робила так, як її просили. Але часом бувало так, що бажання людей не співпадали: хтось просив Дощу, а хтось в той самий час приходив просити гарної погоди. Отоді вже дівчинка губилася і не знала, що їй робити. В решті-решт Софійчиній мамі це набридло і вона делікатно, але настирливо стала випроваджувати відвідувачів.
– Хіба моя донька чаклунка, що ви приходите до неї по дощ чи по сонце?
– Може не чаклунка, але всі те знають, що Софійка вміє викликати дощ.
– Ідіть, ідіть собі. Моя донька нічого не вміє. Вона ще маленька, аби щось вміти.
Та Софійку однак перестрівали по дорозі і просили те, що кому було треба.
Чутка про незвичайний дар Софійки розходилася та й розходилася. Хтось в те вірив, хтось не дуже, але про дівчинку говорили всі. А якось… В таке важко повірити, до дівчинки приїхала делегація з-за кордону. Приїхали з перекладачем, як годиться, і просили Софійку і її маму полетіти до них в Африку.
– У нас там є така пустеля, що вже дощу не було цілий рік. Без дощу все гине, а ми не знаємо, що робити. Та якось ми почули… Вже не знаємо, чи можна в таке повірити, та спробувати можна.
– Їдьмо, мамо. Треба людей рятувати. І людей, і рослин, і живність всяку.
Ну як тут не поїхати? Поспіхом зібралися та й на літак.