Наступна ніч видалася особливо ясною. А зірок на небі було видимо-невидимо. І були вони так низько, що, здавалося, можна було їх рукою дістати. Зірки таки упросили місяця, щоб він показав їм принца Миролюба, бо майже всі були в нього безнадійно закохані.
Міцно спала сторожа, вся челядь і навіть недремний чарівник Рох. А Місяць разом з принцом Миролюбом стояли в опочивальні короля. Блідий, знесилений, розтерзаний хворобою, лежав він на своєму ложі і вже мало що міг усвідомлювати. Поряд солодко спала його доглядачка. Вона не дуже могла йому допомогти. Хіба що подати напитися або сповістити двору, коли король вже нарешті помре. Його смерті особливо нетерпляче чекав чарівник Рох. У нього була потаємна мрія: самому сісти на королівський трон. А що? Принца нема. А Рох цілком міг би зійти за члена королівської родини. Хто зважиться сумніватися чи перевіряти? Овіяний такими веселковими надіями, чекав Рох смерті короля. Міг би її прискорити, але не хотів. Не бачив у тому потреби. Нехай все йде так, як має йти. Правда, і ліків таких, що поправити здоров’я короля, Рох хворому не давав. Та його це не гнітило.
«Такий король без потреби і королівству, і людям, – думав Рох. – От коли я стану королем, тоді…»
Що буде тоді, того Рох вже не додумував. Не хотів. Нехай потім. І чекав.
– Батько мій! Який він блідий, – зітхнув Миролюб.
– Чекай, Миролюбе. Я мушу твого батька до тями привести. Зовсім занедбав його той мерзенний Рох.
Та й нахилився над королем. Недовго й чаклував. Нарешті король розплющив очі.
– Хто тут? – слабо озвався. – Це ти тут, срібний королю?
– Так, це я.
– А з тобою хто?
– А придивися-но добре невже не впізнаєш?
– Чекай… Невже мій син Миролюб?
– Так, величносте. Це твій син Миролюб, якого Рох закинув на Місяць. Я допоміг йому повернутися на землю. Він захотів побачити тебе, бо не пам’ятає зла, яке ти йому причинив.
– Сину мій! Я дуже шкодую, що так вийшло. А ще шкодую, що не можу тебе обняти. Рох мені казав, що я буду жити і королювати вічно. Які дурниці! Справжнісінька брехня! Людина не може жити вічно. Бачиш, який я став? Не довго вже мені зосталося. Добре, що тебе побачив.
– А тепер послухай мене, величносте. Жити ти ще зможеш довго, якщо захочеш.
– Жити! Хто б не захотів?
– А от королювати вже не зможеш. Старий ти вже. Хоч, якщо чесно, ти і в молодості був не дуже мудрим і не дуже добрим королем. Та був дужим, і все тобі сходило. А тепер… Рох з нетерпінням чекає твоєї смерті, щоб самому сісти на королівський трон.
– Рох? А як він може?
– От бачиш, кого ти пригрів. Як може? Такий шахрай все може.
– І що ж тепер?
– Тепер є Миролюб, і Роху на троні місця не буде. Але ж Рох буде воду каламутити і нікому спокійно жити не дасть.
– То що робити? Порадь.
– Пораджу. Не задля тебе, бо ти того не вартуєш, а заради сина твого Миролюба. Ти ще довго будеш жити в пошані і в достатку. Принц нехай одружиться зі своєю коханою. Не чини їм перепони. Вони свою любов вистраждали. Принц стане королем, добрим і розумним. Тільки не заваджай йому.
– Та я що? Та я нічого. Нехай одружуються. Нехай королює.
– От і славно. Чув, Миролюбе? Твій батько не проти. А тепер про Роха. Ні, вбивати я його не буду. Це не в моїх правилах. Нехай живе. Та, зрештою, зараз я його покличу, і ми поговоримо. Роше, з’явися, негіднику, сюди. Стань перед нами. Подивися нам в очі.
І перед ними став Рох, пом’ятий, як висмоктаний, з заплющеними очима.
– Прокинься, Роше.
Рох безтямно кліпав очима і не міг нічого второпати.
– Прийди до тями, Роше. Поклич у свою дурну голову свій куций розум, а то він десь без тебе блукає.
Рох прокинувся, опритомнів, та нічого не міг збагнути. Король сидів на своєму ложі і вже зовсім не скидався на умирайочого, а поряд з чоловіком у срібній короні, що весь світився, стояв… Ні, такого просто не могло бути! Стояв принц Миролюб!
– Ну що, оговтався? Так, так, це принц Миролюб. Подивись йому в очі. Не можеш? Не можеш. А тепер давай поговоримо. Ти накоїв лиха чимало. Не виправдовуйся. Ніхто тебе до того не змушував. Переді мною не схитруєш. За твої злодіяння тебе і стратити замало було б. Та я того робити не буду. Я закину тебе на Планету Чорної Зірки, як закинув ти колись на місяць принца Миролюба. Планета цілком придатна для життя.
– Ой, я б не хотів. Я хотів би залишитися тут. Прости мені, принце Миролюбе. Я вже буду…
– Ні, Роше. Я твою породу знаю ти вже просто не зможеш бути нормальною людиною. Скарби твої залишаться тут. Вони нажиті нечесно. Ну… Крібле! Крабле! Бумц!
І Рох зник з перед очей.

На ранок з уст в уста передавалися цікаві звістки.
– Король одужав.
– Принц Миролюб повернувся!
– Чарівник Рох зник!
– Тепер принц Миролюб буде нашим королем.
– Завтра весілля принца Миролюба з Марусею.
– Таки дочекалася дівчина своєї пари.
– Гарна пара з них буде.
– Що ж, будемо вітати молодят.
– Будемо вітати короля з королевою.
– Може й для нас настануть кращі часи.
– А таки настануть. Бо інакше б і казки не було.