На якийсь час запанував спокій. Короля обсіли інші клопоти, що забув він і про бузок, і про Марусю. Та не було спокою у серці Марусиної матері. Гнітило її те, що її донька нічого й чути не хоче про заміжжя.
«Принца нема. Видно, вже й не буде. Хто знає, що з ним зробив король. А роки минають. Так моя донька і в дівках посивіє. Парубки сваталися, сваталися, а коли зрозуміли, що справа марна, то других дівчат побрали. А Маруся дівує. Та яке там її дівування? Вся в роботі. Ні на вулицю, ні на музики. А тут вчора перестрів мене один заможний чоловік. Андрій Мичка. Так, мовляв, і так. Хочу сватати вашу дочку. То як ви?
– Та я, – кажу, – нічого. Та як Маруся? Що вона на те скаже?
– А що Маруся? Ви ж таки їй мати.
– Не можу ж я змусити її заміж вийти, коли вона того не хоче.
– А чому ж не змусити? Нічого кепського в тому нема. Всі дівчата заміж виходять. А вона що? Принцеса якась? А я, сказати правду, жених завидний. Багато охочих за мене вийти. Та я Марусю вашу собі сподобав. Я трохи-таки підстаркуватий, то правда. Так зате ж багатий. А це немало. Розтлумачте це своїй Марусі. Вона мусить вас слухатися. Ви ж її хлібом годували.
От і мушу я тепер з Марусею завести мову про заміжжя. А як тую мову вести – сама й не знаю. Вона в мене дівчина добра, гріх би мала скаржитися. Та норов має крутий. О, їй палець в рот не клади – відкусить. Та вже мушу якось…»
От, коли сіли обідати, мати й почала.
– Марусю, доню моя, роки минають. Чи не час вже тобі подумати про заміжжя?
– Не час, мамо. І ніколи той час не прийде.
– Миролюб хлопець гарний. І добрий. Але ж його нема.
– Мамо, він є. І чує моє серце, що він тут десь близько.
– Дівоче серце – що тала вода: нахлине і спаде. А роки ідуть.
– А чому це ви, мамо, про заміжжя мову завели? Кого ви там для мене нагледіли?
– Та… Хоче тебе сватати Андрій Мичка.
– Так він вже старий.
– То й що? Трохи старший. Так зате заможний.
– Чи я, мамо, вашого хліба переїла? Чи я у вас ледача та неробітна, що хочете мене здому збути за старого діда? Так знайте, не піду я заміж ні за Мичку, ні за кого другого. Тільки за Миролюба, якщо він мене посватає.
Тут мати заплакала та й заголосила.
– Не хочеш ти, дочко, мого щастя. Не хочеш, щоб я на старість хоч трохи пожила ситніше і розкішніше.
Та й ну плакати, та й ну голосити, аж жаль було на неї дивитися. Тут і Маруся заплакала гірко та невтішно.
– Якщо ви вже, матінко, конче хочете мене занапастити, то віддавайте мене хоч за Мичку, хоч за кого другого. Мені однаково. Якщо це принесе вам втіху, то нехай так, я вийду заміж. Наперекір собі.
І глянула за вікно, наче прощаючись з білим світом.
– Матінко! Мій бузок!
Та й вибігла з хати. Бузок стояв голісінький, без листя і без цвіту. Наче пізня осінь для нього настала. Цвіт його і листя сумним килимом лежали на землі. Припала Маруся до бузкових гілок плачучи.
– Що з тобою, розрадо моя і втіхо? Зима не вбила тебе, а… Що? А-а-а, я знаю, знаю. Вбила тебе моя згода вийти заміж за нелюба.
Вона припадала до бузку, зрошувала його своїми слізьми.
– І твій ворог король не здолав тебе, а я… Своєю згодою. Ото тішився б король, яки побачив тебе отаким, подоланим та сумним. Мамо, то недобрий знак. Пропаду я у тому заміжжі. Не піду я заміж, ненько моя. Будемо жити, як досі жили: бідно, але чесно.
І на її очах бузок став оживати. Поновилося листя, а цвіт забуяв з новою силою, свіжо і пишно. Роса сріблилася на ньому, як живі сльози. Мати вже не плакала. Вона знала, що тепер ніщо вже не похитне доньчину волю, ніхто і ніщо не змусить її вийти заміж ні за Мичку ні за кого другого. Стала Маруся замітати той сумний килим з бузкового цвіту та листя – аж щось дзенькнуло.
– Перстень. Це його перстень! Перстень Миролюба! Він живий! Він любить мене! Я теж тебе люблю, мій соколе ясний, мій бузковий цвіте.

Одної місячної ночі, коли місяць був уповні, перед бузком став його величність срібний король Місяць. Став і обізвався до нього.
– Ну як тобі живеться, Миролюбе?
– Та живеться, пане Місяцю, так собі. Добре вже те, що бачу я свою кохану, цвіту для неї. Вона до мого цвіту бузкового посміхається, розмовляє з ним, співає йому. Та зле те, що не можу я зі своєю коханою словом перемовитися та взяти її за дружину.
– Думаю я про тебе, Миролюбе. Про вас обох думаю. Не забув. І ще буду думати. Щось таки придумаю. Ти чув, батько твій король Охломон Неперший важко хворий.
– Та чув такі розмови. І хоч він мені багато лиха заподіяв, та серце в мене за ним болить. Батько ж. Хотів би його розрадити, йому старість скрасити, та не можу. Якби хоч того Роха знешкодити, бо ж він не дасть мені, та й королю, спокійно жити.
– Паскудний чоловік той Рох. Шахрай. Бо чарівник з нього ніякий. Завтра ж буду у палаці. Розмовлятиму з королем, якщо з ним ще можна буде розмовляти. Кажуть, він вже зовсім хворий. Доживає свої останні дні.
– І я хотів би побачити батька. Дуже хотів би, – зітхнув Миролюб.
– Таке я можу тобі влаштувати. Готуйся. Морально себе налаштуй. Завтра ти побачиш свого батька. Хоч він того і не вартує.
– Батько ж…
– Розумію.