А в короля був незвичайний гість. Посеред королівської опочивальні стояв… Місяць. То був високий на зріст чоловік у сріблястій киреї з короною на голові. Світло від нього било вусібіч, аж король, якого щойно збудили зі сну, змушений був заплющити очі. Охломон Неперший від такої несподіванки був ошелешений.
– Хто ти такий і як ти сюди потрапив?
І, не чекаючи відповіді, гукнув:
– Сторожа!
– Не галасуй і нікого не клич. Ніхто до тебе не прийде. Твоя сторожа солодко спить.
– Як це спить? Хто дозволив?
– А вона без дозволу спить. Це я їй так наказав – спати. Бачиш? Твоя сторожа ліпше мене слухається, як тебе. Чекай. Зараз ще один засне. Рох вийшов. Іде сюди. Йому цікаво, хто там прийшов до його короля. Так… І цей заснув. Паскудний чоловік, мушу тобі сказати. Даремно ти його у всьому слухаєшся. Шахрай, яких мало. Дещо він знає. Вдалося ж йому принца Миролюба закинути на місяць. Правда, йому таки, здається, хтось допомагав. Сам він для такого задурний.
– То мій син на місяці? А я й не знав. Рох мені сказав…
– А ти багато чого не знаєш, величносте. Бо ти дурень. Може статися, що він і тебе куди-небудь закине.
– То він… Але хто ж ти такий? У короні…
– Так, я теж король. Мене ще називають Срібним Королем. Я – Місяць.
– Король… А чому ж ти до мене вдень не прийшов? Зустрів би тебе, як годиться, з почестями.
– Вдень… А де ж ти таке бачив, щоб Місяць удень світив?
– Але ж сторожа! Спить!
– Я ж не тільки король, а ще й чарівник. От і приспав твою сторожу. І твого Роха приспав. Не треба бути надміру цікавим. А прийшов я до тебе… Ні, не просити, а наказати тобі. Бо я вищий від тебе. Не зростом, а становищем. Ти король земний, а я – небесний. Прийшов я тобі наказати, щоб ти негайно відпустив дівчину Марусю. Не слухай нікого, а відпусти її. Бо матимеш біду. Всякі безчиньства сходили тобі. А це не зійде.
– Але ж вона чарівниця, відьма.
– Це тобі Рох сказав? Плюнь йому межи очі. Якби дівчина була чарівниця, то не жила б з матір’ю в старенькій убогій хаті, а начаклувала б собі щось краще.
– А бузок?
– Облиш бузок. Це бузок Марусин.
– А чому у мене він не приживається?
– Бо ти не вартий такого дива. Ну, пішов я вже. Без мене на небі темно. Мої зірки ламають собі голови, куди я пропав.
Та й зник, наче його й не було.

Вранці Маруся була вже вдома і обіймала свою стареньку матір. Обидві плакали.
– Я, мамо, думала, що я вже вас більше не побачу.
– Як же так, що король тебе відпустив?
– Не знаю, мамо. Хтось, видно, мені допоміг, але хто – того не знаю.

А король наказав своїй сторожі всю ніч недремно стерегти бузок.
– Він вночі неодмінно перебереться під Марусине вікно. Разом з соловейками, що гніздяться в ньому.
Щільним колом оточила сторожа бузок. Вартові дали собі слово не спати. Треба ж запобігти ласки у короля. Неподалік горіли вогнища. Було видно, як удень. Всі незмигно дивилися на бузок. Боялися прогавити щонайменший рух. На вогнищі пеклося м’ясо для вечері. Раптом запахло смаленим.
– Ей, ти там, роззява! Так ти і м’ясо спалиш.
– І їсти нічого буде.
На коротку мить всі зацікавились вогнищем, а коли повернулися, бузка під віконцем в’язниці вже не було. Тут всі заметушилися, зачухали потилиці.
– Де ж той клятий бузок?
– Куди він подівся?
– Ми ж були тут.
– Що ж з нами тепер буде?
– А вже буде. Король нам того не подарує.
А вранці бузок знову цвів під вікном у Марусі. А соловейки ляскотіли так, що, здавалося, чутно було аж у королівському палаці.