А вранці всі були вражені: під загратованим віконцем в’язниці пишним цвітом цвів бузок. Десь там у заростях бузку звив гніздо соловейко. І вже співав, і вже витьохкував на всі лади, аж, здавалося, словами промовляв:
– Люблю! Люблю! Люблю! На віки! На віки! На віки!
– Це коханий мій звісточку мені посилає. Він живий! Він любить мене!
– Що скажеш, чарівнику? – спитав король у Роха.
– Та… Було хмарно, і я не зміг поговорити з зірками, ваша величносте.
– Скажи своїм зіркам, що я й до них доберуся. Нехай начуваються.
– Як можна, ваша величносте! Зірки ж на небі.
– То й що? Виходить, що тобі можна з ними розмовляти, а мені ні? То хто з нас король? Я чи ти?
Тут Роху стало непереливки. Бо ні з якими зірками він не розмовляв. Щось трохи чаклувати вмів. Навіть принца закинув на місяць, та, якщо чесно, то це не була його робота. Йому прислужився один печерний мудрець, знахар і відун. І не шкодував за тим принцом. Хлопчисько сам винен. Нічого було королю всякі розумні поради давати. Нічого було Миролюбу лізти не в своє діло. Дійшло до того, що принц налаштував короля проти чарівників. Навіщо, мовляв, король їх тримає? От і поплатився хлопчисько. Хоч і розумний був, та все ж дурний. Тепер нічого вже не зможе Роху зашкодити. І Маруся… Ніяка вона не чарівниця. І не відьма, ясна річ. Та щось придумати треба було, щоб король заспокоївся. Щоб хоч на якийсь час відвести удар від себе. А далі що придумати – Рох насправді не знав. Придумає, що дівчину треба стратити – народ його на порох зітре. Люди люблять її. Дівку ув’язнили – і то бунтівні розмови точаться. І не проти кого іншого, а проти нього, проти чарівника Роха. Проти короля ніхто не сміє й писнути. А проти Роха можна. Ніхто його не боїться. Ніхто його й за чарівника не має. О, в народі є такі мудрагелики, що тільки тримайся. А все той клятий бузок. І де він взявся на його голову? Певно, якийсь заповзятий чарівник діє проти Роха. Напевно, так і є. І, видно, сильний. Бо той бузок ніяк не можна знищити. Цвіте та й цвіте собі. І що вже йому не робили – нічого його не бере. Вже й підливав його Рох всякою пакістю (зовсім не чарівні методи. А що робити?). Даремна справа. Цвіте собі під загратованими вікнами в’язниці. І хоч ти що! Доведеться випустити ту осоружну дівку. Хай їй грець! А що ще придумати для короля – хоч убий, Рох не знає.
– Пане чарівнику! Пане чарівнику!
– Ну хто там ще? І серед ночі нема спокою.
Та то був приспішник Роха, котрого мав він собі серед королівської челяді. Аякже! Рох не дурень. Скрізь треба мати своїх людей. Кого страхом взяти, кого золотом підкупити. Аякже! Інакше не можна. Для бідного чоловіка і золота не так вже й багато треба. Нічого, королівська казна не збідніє. Однак челядник чекає. Що там ще на Рохову голову?
– Що там, Лайбреше?
Лайбрех з острахом дивився на Роха. Він боявся його. А що, як візьме та й оберне Лайбреха на вовкулаку? Може ж таке зробити. У Лайбреха від страху заплітається язик.
– Що ти там белькочеш? Ну кажи вже до ладу, що там ще сталося. Та не тремти так.
– Там у короля…
– А хіба король ще не спить?
– Його величність спав, та його розбудили.
– Хто його розбудив? Хто смів?
– От я й кажу… Там у короля якийсь чоловік.
– Чоловік? Який чоловік?
– Не знаю, ваша чарівна світлість.
– Темність. Казав вже тобі. Скільки можна казати? То що там за чоловік у короля?
– Не знаю. У короні. Весь такий… Світиться. І корона світиться.
– В короні, кажеш? І світиться? Хто б це міг бути? Всіх місцевих чарівників я знаю. Цей на них не схожий. А сторожа що?
– Сторожа спить.
– Як спить?
– Покотом і мертво, ваша чарівна темність.
– Так… Сторожу приспав той лиходій. А ти що? Чому ти не спиш?
Підозріло глянув на Лайбреха. Довіряти не можна нікому.
– На той час мене там не було. Я бродив по палацу, підглядав, підслуховував, хто що робить, хто що каже – для вас вивідував, ваша темність. Старався.
– Ну добре, добре. Нагороджу. Зараз не до тебе. Зараз треба…
А що зараз треба – того Рох не знав. Та ні, чому ж?.. Знав. Найперше треба довідатися, хто там у короля.
– Ваша темність!
– Ти ще тут?
– Тут. Осмілюсь сказати…
– Що ще?
– Я хотів краще роздивитися того чоловіка, та відчув, що у мене склеплюються повіки. Він би і на мене сон наслав, та я вчасно втік.
– На мене не нашле. А ти йди вже.