Вранці Маруся прокинулася, глянула у вікно – а там бузок! Та який! Він цвів дивовижним цвітом. Цвіту такого дівчина ще ніколи не бачила.
– Мамо, мамо, – покликала. – Гляньте-но! Бузок! Він цвіте! Та як! Я ще ніколи не бачила, щоб так цвів бузок!
– І справді. Бузок, – здивувалася мама. – Його ж тут не було. Звідкіля він тут взявся? Зараз середина літа. Зовсім не час для бузку. А він цвіте. Та рясно, та буйно так.
– Ой, вийду я, мамо, та подивлюся на нього зблизька.
А бузок наче тільки й чекав її приходу: запахтів, розцвівся ще дужче. Дівчина доторкнулася до цвіту руками.
– Який же ти розкішний та пахучий. Шкода, що нема зі мною поруч мого коханого. Він би теж порадів і усміхнувся б.
Де не взявся легкий вітерець і поворушив листочками. І вони наче прошепотіли… Ні, це їй так здалося… Чи не здалося?..
– Я тут! Я тут, кохана! – шепнули листочки. І дівчина звела очі до неба.
– Причулося, – сказала тихо. – Думаю про нього – от і вчувається.
На Марусин бузок приходили дивитися всі. Як на диво якесь. Та чи й не диво? А коли він не перецвітав і восени, коли всі дерева скинули своє листя і готувалися до зими, то навіть іноземні посли приїжджали на нього дивитися. А коли випав сніг, вдарили морози, а бузок, здавалося, ще дужче розцвів. То на нього приїхав подивитися сам король Охломон Неперший. Подивився, тупнув ногою і наказав:
– Негайно викопати і посадити в королівському саду. Таке диво має бути тільки в короля. Ніхто з підданих немає права на таке диво.
– Ваша величносте! Але ж зараз зима. Бузок не прийметься. Він загине. Його можна пересадити тільки весною.
– Що значить загине? Хто йому дозволить загинути? Я накажу йому рости – і він буде рости.
– Ваша величносте! Це бузок. Він не ваш підданий, це природа.
– Все, що на моїй землі, належить мені і мусить мене слухатися.
Як Маруся не плакала, як не просила, нічого не помогло: викопали слуги бузок та й повезли до королівського саду.
– Стільки всяких див у короля. А в мене один лише бузок. Мені сам Бог його подарував. А король позаздрив на цей подарунок та й забрав.
– Тихо, дочко, – заспокоювала її стара мати. – Тихо, Марусю. Бо ще почує хтось, то аби ще більшої біди не було.
– А гіршої біди для мене, мамо, вже й бути не може. Це наче серце у мене з грудей вийняли.
Та й заплакала.
Яке ж було диво, коли вранці всі побачили, що бузок знову був на своєму місці, наче ніхто його не зачіпав. Тішилася Маруся. Гнівався король. Ледве умовили його почекати до весни. А бузок цвів собі. Не лякали його ні сніги, ні морози. Був він відрадою не тільки для бідної дівчини, а для всіх добрих людей, що любили і цінували красу.

І знову весна. Пташиний спів звеселив землю. Звеселів і бузок. Зацвів, забуяв з новою силою. Милувалася ним Маруся. Вона виходила до нього, як до милого на побачення, розмовляла з ним, співала йому. Та король про бузок не забув. А якби забув, то йому нагадали б. І дня такого не було, щоб хто-небудь про бузок не згадував.
– А бачили? Цієї весни Марусин бузок ще пишніше зацвів.
– А розрісся як! Гілки до самого вікна достають.
– Всі пташки злітаються до нього. А співають так, що подих німіє.
Розгнівався король так, що стриму йому не було.
– Де мої садівники? – гукнув. – Вже давно весна, а ви, нероби, і досі не пересадили той бузок в мій сад. Чому? Забули, що я вам велів? То я вам нагадаю. У когось шкіра на спині засвербить, а комусь голова на плечах видасться важкою.
Похнюплені садівники зрозуміли, що таки мусять зруйнувати таке диво. Пересадити бузок в королівський сад. Дехто все ж спробував відмовити короля від тієї затії.
– Ваша величносте, але ж яка краса! Жаль таку красу губити.
– Що? Хто сміє мені перечити? Всяка краса має цвісти в королівському саду.
– Та не приживеться він у нас, – розмовляли садівники між собою.
– Знаю, що не приживеться. Але ж мусимо. Король велів.
І знову плакала Маруся. І знову пересадили бузок в королівський сад. І знову, як вже було колись, наступного ранку бузок зацвів під Марусиним вікном. А птаство заспівало на всі лади гучно і переможно, бо ніякі королівські накази, і грізні, і не дуже, не можуть зупинити весну.
Розгнівався король ще дужче.
– Або в мене садівники ні до чого. Або я своїх чарівників даремно хлібом годую.
А що чарівники? Вони були безсилі. А перед королем стояти страшно було. Король міг би і покарати. І ніякі чари не врятують.
– Знищити той клятий бузок, якщо він не хоче рости в моєму саду. Порубати, спалити, а попіл за вітром пустити. А чарівників розжену, якщо вони не можуть нічого придумати, як упокорити той бузок.
Зі сльозами на очах нівечили садівники таку красу. Вони рубали, сікли той бузок, а нарешті розклали велике вогнище, щоб його спалити. Наче аж з радістю, наче аж сміючись над своїми кривдниками, горів бузковий цвіт. А зранку бузок знову був на своєму місці. Цвів собі, і йому посміхалася Маруся – найкраща дівчина у світі. Шаленів від злості король, шаленіли всі його чарівники, а найбільше шаленів головний чарівник Рох. Треба було негайно щось придумати. І тоді Рох, напустивши розумний вигляд, сказав:
– Я розмовляв з зірками, ваша величносте. Зірки мені сказали…
Всі притихли. Всім було цікаво почути, що сказали зірки головному чарівникові. Зараз скаже… Що захоче, то те й скаже. Не всі йому вірили, але всі його боялися. Він міг накликати біду на будь-чию голову.
– То що тобі сказали зірки? – спитав король. – Якщо вони не такі брехливі, як ти.
– Зірки сказали, що дівчина Маруся – чарівниця. Відьма вона, от що. Треба її ув’язнити, а може й стратити. Того остаточно зірки ще не вирішили. І тоді все буде гаразд.
А як не буде? І ясна річ, що не буде. Бо ж не в Марусі справа. Чарівник Рох теж мав страх. Бо що тоді йому скаже король? Що він тоді зробить з чарівником Рохом, що був неабияким пройдисвітом? Рятувався, як міг, зараз, на даний час. Ніяк не хотілося йому скочити у халепу. А король що? Думати він не хотів і не вмів. Думати! А навіщо йому ця морока? Кажуть, що отут і народився вислів: нехай кінь думає – у нього голова велика. Чи так воно, чи ні, а з того часу дехто так каже.
Схопили бідну Марусю та й ув’язнили. Наплакавшись, дівчина дивилася у загратоване вікно і думала про свого коханого.
«Якби був тут принц Миролюб, він би мене захистив. А так…»