«Не втечу я, мерзотники, не втечу. – подумала я. – бо хто вас тоді покарає?»
Взяла я той камінець, зігріла його та й прийшла до лиходіїв. А вони як глянули – то й очей відвести не можуть. П камінець так і сяє, гранями своїми виграє.
– Я ж казав, – втішився головний розбійник. – а ви мені не вірили.
А я й кажу:
– Камінчику, подарунок господині Говерли, покарай нечестивців.
Тільки-но я те сказала, як знявся вітер, та не вітер, а справдешній буревій. Як закрутить, як завиє – аж я злякалася: думала, що колибу мою знесе. Та ні, Бог милував, ні колибі, ні мені нічого. І овечата нічого. Скубали собі траву. А розбійників підхопило, закрутило ними, як сухим листом, об скелю ними гупнуло та й понесло кудись у провалля, у чорториї. Думаю, що ніхто вже їх більше не бачив і не побачить ніколи. Та й побиватися за ними, думаю, ніхто не буде, бо не зробили ті люди нічого доброго на землі.
Потім орел прилетів, дивувався, вибачався, що мала я таку пригоду.
– Я далеко був. Літав аж на Угорську сторону. А ти з ними добре впоралася.
– То не я. То камінчик.
– Ну, тепер живи спокійно. Я більше такого не допущу. Сторожу біля тебе поставлю. Веселку і блискавицю.
– У мене тепер в ряди-годи веселка та блискавиця гостюють.
– Ой, засиділася я у вас, бабусю. Про все на світі забула. Отак би й слухала вас до ночі, як казку. А я ж за зіллям прийшла.
– Я собі так і подумала, що не прийшла ти теревені мої слухати.
– Корова нездужає. Боками водить, наче їй болить що. Аж стогне. І молока менше стала давати.
– Бери зілля, дитино, та йди в Божий час, бо вже ж таки не рано. А гори пізніх подорожніх не люблять.
– Біжу вже. Я тут вам, бабусечко…
Та й стала викладати зі свого кошика і хлібину, і сало, і мед, і курку печену.
– То мама складала. Я й не дивилася. Мама казала, що ви грошей не берете.
– Правду твоя мама казала. За все дякую, все приймаю, окрім грошей. Так і гірський володар сказав. Грошей, каже, не бери, бо то мерзенна річ.
– Може воно й так, але й без них ніяк. Ну, біжу я вже.
– Аж тут клекіт гучний почувся.
– Ой, – злякалася молодися.
– Не бійся, то мій орел по казку прилетів. Я йому тепер кожного вечора казку розказую. Каже, що моя казка йому втому знімає. Іди, іди, не бійся. Він не зачепить.
Пішла Уляна. А баба Параска стала перед орлом, статечна, сива, накинула від вечірньої прохолоди розкішну вовняну хустку.
– З чим прилетів сьогодні, велетню?
– Літав я, літав, суд справедливий чинив, натомився, а тепер за казкою прилетів. Твої казки втому знімають. То розказуй, коли твоя ласка.
– Сьогодні надумала я про море тобі розказати. Коли твоя ласка слухати.
– Бачив море. Літав до нього. Стихія могутня. Аля в гри залюблений. Ну що море? Води багато, а напитися не можна. Ет! Нема як у нас. Потічки крижані, вода чиста. А море… не для орлів.
– Ну не скажи, господарю. Море величне, грізне і гарне. А особливо, коли воно лагідне. Коли хвилі з вітром бавляться. Ах! Як люблю тепле і лагідне море. Але зараз не про те. Живе у морі морський цар Нептун. Мудрий і грізний. У того морського царя було дванадцять дочок, дванадцять русалок. Ну, русалки – як русалки: плавають собі, пісень співають, з місяцем бавляться, молодих рибалок приворожують. Так собі, заради жарту. А найменша русалочка різнилася від своїх сестер. Була замріяна, не пустувала, на жарт хлопців не зводила. Дивився Нептун на свою улюбленицю, зітхав та й казав:
– Ой, нелегко тобі буде у житті. Ще якби у халепу яку не вскочила. Ну чому ти не можеш як твої сестри? Бався собі, пустуй, не заглядайся на людських хлопців. Вони не для тебе. От коли вдасться котрого втопити – йе добре, це навіть смішно. Це те, щ для русалок.
– Нічого смішного у тому не бачу. Хіба ж їх не жаль? Твоїм сестрам не жаль.
– А я так не можу. Мені море душу подарувало.
– Тоді ти й на русалку не схожа. А може ти й не русалка зовсім?
– Русалка я , тату, русалка. Просто я не така, я к мої сестри.
– А чому ти не така?
– Не знаю.
– А я от що зроблю. Оберну я тебе на золоту рибку. Може тоді з тобою ніякої біли не трапиться.
Як сказав, так і зробив морський цар. Обернув свою найменшу доньку на золоту рибку і наказав їй на глибині плавати. Плавати на глибині – це, скажу я вам, зовсім не цікаво. Все тут давно знайоме, набридо вже. – ті самі краби. Раки-самітники, бабуся медуза, тітонька хвиля… нічого цікавого. Спершу золота рибка навіть плакала. Та її сліз ніхто й не помітив. Кругом була вода, солона, як її сльози. Всі пестили її, як маленьку, пригощали морською капустою, дарували їц коштовності, а навіщо вони їй? Сестри при місяці хороводи водять, а золота рибка… а втім… може воно й краще. Так їй легше від батькового ока вислизнути. Так і зробила. Зовсім непомітно випливла вона на поверхню та й плавала собі там де їй хотілося, по всьому неосяжному морю. Трималася далеко від рибалок, аби котрийсь її випадком не зловив, бо тоді, якщо рибалка її відпустить, то золота рибка, як відомо, мусить виконати три його бажання. А кому охота три людських бажання виконувати? Ті бажання, як це часто буває, дуже нерозумні і вкрай недолугі. Та їй було дуже цікаво. Вона милувалася нічним небом. Часто золота рибка заради цікавості, забувши про всі перестороги, легковажно підпливала зовсім близько до човнів, а часом зважувалася підпливти і до великих кораблів. А якось один молодий рибалка на кораблі помітив її. Зараз він не рибалив. А шкода. Вона дала б йому себе зловити, аби тільки виконати три його бажання. Та він не рибалив. Стояв собі на палубі, розмовляв з приятелем.
– Дивись, дивись, – гукнув товаришу, – золота рибка! Зловити б її. От якби вона виконала три мої бажання.
– І що б ти побажав?
– Сам не знаю.
– Отакої! Сам не знаєш, чого б ти попросив у золотої рибки. Дивак!
– Ну, якщо подумати… найперше… я хотів би стати багатим. Дуже багатим. А потім… щоб у мене закохалася найкраща дівчина. А третє бажання… я ще не придумав.