Всі казки, які знала, йому порозказувала. А коли тих казок забракло, стала сама придумувати. І знаєш, досить добре у мене це виходило. Я навіть пошкодувала, що я онуків не маю. Ото втіхи було б. та що вже про те? Чого нема, того нема. Онуків з деревини не витешеш. Хоча кажуть, що можна й витесати. І будуть, як живі. Але то, певно, таке тільки в казках буває. Лікувала я його,доглядала, але ж, думаю собі, полювати він не може. А їсти ж мусить, щоб підживлюватись, щоб сили свої поновити. Робити нічого. Згодувала я йому п’ять своїх курочок та одне овечатко. Шкода було, дуже шкода. Але того гірського велетня ще більше шкода. Не мав же він пропасти. Я б для нього всіх інших овечат віддала, аби тільки він поправився. Рани йому зажили, ще треба було, щоб сили його відновилися. Я була рада, що мені вдалося поставити на крило того гірського красеня. Я вже ніби звикла до нього, та боятися його не перестала. А він дивився на мне розумними очима і клекотів грізно і вдячно.
От якось прокинулася я ледве на світ стало благословлятися, вийшла – а мого пожильця нема.
«О, – думаю, – знать оклигав мій догляданець. Знать, оклигав. Ну і слава Богу. В добрий час».
Та й пішла до домашньої роботи, котру за ти догляданцем зовсім занедбала.
Коли чую – клекіт.
«Ага, – думаю, – таки прилетів. А може ще не чується на силі, щоб далеко летіти».
– Чи болить що? – питаю
– Ні, добра жінко, нічого не болить. Крило моє дуже, очі пильні. Літаю так, як у молодості колись літав. Дякую тобі, що ти мене порятувала. Без тебе я пропав би. І казка мені підвладна, і чари мені доступні, але тут мали мені допомогти людські руки та людське вміння. Живи довго, травознайко. Людям і всьому живому допомагай. Та за свій лік і за свою допомогу ніколи у людей не бери грошей. Можеш брати все, що потрібно для вжитку. Грошей тільки не бери. Бо гроші – то така мерзенна річ, котра несе з собою зло, бо замішана на людській скверні і ніколи не відмиється. Як тільки ти надумаєш взяти гроші, так все твоє уміння, весь твій хист пропаде.
– Не беру я грошей ніколи, володарю.
– Знаю. Ото й не бери.
– А гроші мені ні до чого. З льону полотно тчу. Сорочки собі шию, з овечої вовни теплий одяг собі виплітаю.
– А щоб ти не подумала, що я такий вже невдячний…
– Нічого такого я й не думаю.
– Знаю. Однак… літав я на Говерлу. Господиня Говерла передала тобі ось…
І блиснув самоцвіт. Я аж очі заплющила.
– Візьми. І на згадку, і на допомогу.
– Ну що ти, володарю гір. Я вже застара для таких коштовностей
– Цей камінець гарний, то правда. Але він не тільки гарний. Він має в собі чарівну силу. На нього час від часу треба довго і пильно дивитися. Тоді зникне безсилля, хворість в кепське почування. А коли тобі щось буде треба, зігрій його в своїх руках, та й попроси все, що хочеш. Все тобі буде. Тільки зла ой камінець робити не вміє. Хто б його не попросив. Він тільки злому на зло можу відповісти. Це він може. Та ще в твоїй майстерності він тобі не помічник. Тут потрібні твої руки і твоє вміння.
Подякувала я на доброму слові, та й орел полетів собі. А я тримала камінець в руках та й думала:
«Ну що б мені у того камінчика попросити? Чого мені хочеться?»
І нічого не могла придумати. А що мені треба? Все у мене є. а надлишку мені не треба. Колиба у мене є. ще досить міцна. Навіщо мені, скажімо ще одна?
«Ага, – раптом придумала. – я знаю, що я у того камінця попрошу».
Я зігріла його в руках і попросила:
– Нехай відродиться моє овечатко і мої п’ять курочок, які я згодувала орлові.
Дивлюсь – а моє печатко пасеться собі, а курочки сокочуть. Мов би тут і були. Потішилася я, а більше й не знала, що мені ще у того камінчика попросити. Сховала я його у прискринок та й живу, як і досі жила.
Коли якось занесла лиха доля до мене трьох лихих людей, трьох розбійників. Такого я вже ніяк не сподівалася. Що їм у старої бідної баби треба? Видно, ті люди геть без розуму були. Якщо чесно, то я й злякалася. Вовків так не боялася, як тих душогубців. Аби хоч не мордували. Розбійники ж. Стали вони, роздивляються по хаті та й між собою говорять:
– Що це ти, пане отамане, надумав? Нащо ти нас сюди привів? Хіба ж ти не бачиш, яка то бідна жінка? Що ти у неї візьмеш? Хіба те овеча що он пасеться.
– Даремно ви так думаєте, хлопці. У тих старих бабів часом такі гроші водяться, що вам і не снилося. Та й золото і всякі коштовності можуть бути. І не теперішні, а стародавні. А їм і ціни нема. Тільки бабу треба добре потрясти.
– Нема у неї грошей. Це я добре знаю. За те, що лікує, вона грошей не бере. От і мене колись лікувала, як я в халепу ускочив. Не чіпаймо старої.
– Дурниці! Зараз ми перевіримо.
І тут я пригадала, звідки я знаю того посіпаку. Колись я і справді його лікувала. На лихо лікувала. А тепер він прийшов віддячити своїй рятівниці. Було його краще підбілом чи ще яким трой-зіллям напоїти. Та це я так. За мною такого не водиться. Такого я не робила і не зроблю ніколи. Стояла тепер серед хати і чекала на присуд тих лихих людей. Хоч би орел здогадався, в якій я небезпеці. Так і його нема. Видно, десь далеко полетів.
– Ну що, бабо? Витрясай все, що маєш. Гроші, коштовності. Все, що маєш. Ми жартувати не любимо.
– Та нема у мене, хлопці, нічого, опріч трав та зілля всякого. Та воно вам і не треба, бо ви в тому дурні.
– Но-но, бабо. Добирай слова. Бо інакше…
І тут я згадала про свій коштовний камінець. Це ж мій порятунок. Тільки треба, щоб не вони, а я першою взяла його до рук, бо інакше все пропаде.
– Хоча… чекайте, хлопці. Є у мене одна річ, котра може вас зацікавити. Зараз я принесу.
Та й пішла до комірчини, де стояла скриня. Там у прискринку лежав мій коштовний камінець.
– Прослідкуй, Федоре, аби стара не втекла, – почула я слова отамана.