– Е-е, бабусю, то ви ще голос маєте. Дай, Боже, кожному. Виспівала тут на горі.
– А взимку! Завіє, закурить. Не страшо? Тут же, певно, і вовки промишляють.
– А промишляють, дитино. Щоб ти знаа. А як же без вовків? Без вовків не можна.
– А про мене, то хоч би тих вовків і зовсім не було. А навіщо аони?
– Е, ні, донько. Без вовків не можна. То наші санітри.
– Як це – санітари?
– Вовки підбирають слабких недужих тварин.
– Але ж вони можуть і на людину напасти.
– Буває, що й нападають. То вже таке. Особливо взимку, коли вовк голодний.
– А до вас вовки не приходять?
– Чом би не приходили? Приходять. Зима і голод женуть вовка до людського житла. А коли ще й овечат чують, тоді вже сподівайся. Часом, коли зима особливо люта, доводиться овечат до хати брати, а вони, ти би бачила, тремтять, сердешні, вовка чують. Кожному не хочеться до вовка на зуьи потрапити.
– І що вовки?
– Нічого. Повиють, повиють та й підуть. Що хм з баби? Якого наїдку? Для ниї головне – мої овечата. Та я їх пильную. Лежать собі в теплі та сіном смакують.
– І ви тих вовків не боїтеся?
– Боюся. Але, якщо б подумати, то нема чого мені їх боятися. Мене гірський дух оберігає.
– Гірський дух?
– А щоб ти знала.
– А ви його бачили, того гірського духа?
– Аякже. Ще б не бачила!
– А який він?
– Гірський орел. Не звичайний гірський орел, а велетенський. Як розгорне свої крила, то й півнеба закриє. Якось мені довелося лікувати його.
– Лікувати?
– А ти думала!
– І ви не боялися?
– Як би не боялася? Боялася. Він би мене одним свої кігтем прохромив. А що мала робити? Поранив хтось його. Якийсь горе-мисливець підстрелив з дробовика.
– А чому горе-мисливець?
– Бо пощо в орла стріляти? Так собі. Удаль свою показати. Але хіба ж це удаль? Так, бахвальство. От якось дивлюсь – наче хмара сонце заступила. Але наче й не хмара. Дивовижа якась. Аж то орел, гриф, гірський дух. Опустився він біля моєї хати та й заговорив людським голосом. Я аж остовпіла, таке почувши. А він і каже:
– Рятуй мене, травознайко. Бо тільки ти можеш мене порятувати.
– То виходить, що він знав?
– Виходить, що знав. А вони тут все знають. Та й хіба ж не бачив, як я траву-зілля збираю? Страшно мені. Боюся і підійти до нього. А треба. Зціпила я зуби, щоб не цокотіли від страху, та й підходжу.
– Мусиш потерпіти, господарю гір, – кажу. – буде боліти. Інакше не можна.
Та й взялася обережно дробини виймати. А дробини там, скажу тобі, були такі, якими у ведмедя стріляють. Помучилася я, доки рани промила. Та й його помучила. Думала, що від страху серце у мене розірветься. А він, сердешний, терпів. Стогнав, як ото людина. Тільки потужніше. І терпів. А коли йому найдужче боліло, то, ти не повіриш, я йому казки розказувала, як ото дитині.
– І він слухав?
– Ще й як слухав. А коли я замовкала, просив, просив:
– Ти розказуй, розказуй, що там далі було. Знаєш, коли ти розказуєш, то менше болить.