Баба Параска, що живе на горі (казка в казці)
Колиба баби Параски стояла собі на крутій горі. Не найвища то була гора і не найкрутіша, та все ж гора. Міцна то колиба була. Хто і коли її змайстрував, баба Параска про те не говорила. Та й ніхто у неї про те не питав. Приліпилася собі та колиба до скелі та й так стояла, мовби і вона разом зі скелею тут вродилася. Ніхто не знав, скільки літ тій колибі, ніхто й не знав, скільки літ і бабі Парасці. Всі пам’ятали ї вже старою. І мами, і тата, і бабусі, і дідусі пам’ятали її вже старою.

– Либонь, вона і молодою ніколи не була, – казали.
– Як не була? Бути такого не може. Мусила і вона бути колись молодою.
– Але ж ніхто того не пам’ятає. Пестині уже поза сто літ, але й вона каже, що баба Параска завжди була старою.
– Може й горя зазнала в житті. Від того й рано постаріла. Бо оре, як відомо, нікого не прикрашає. Щось же загнало її в гори, подалі від людей. Це ж не просто так собі.
– Але ж людей не цурається. Допомагає чти може.
Одні називали Параску травознайкою, другі ворожкою, а треті до крику запевняли, що вона відьма. Нарікали на її відьмування, хоч того відьмування ніхто й не бачив.
– Мольфарка, – декотрі з повагою називали бабу Параску, хоч і не знали до ладу, о означало те слово.
Одні шкодували стару, що вік звікувала сама в горах, а другі казали, що так їй і треба – нехай не відьмує. Отакі розмови в долині точилися про бабу Параску. Судили-рядили. Але, якщо комусь була скрута, то бігли до неї, і молоді. І старі.
– Бабо Параско, гукала молодиця, що прийшла до баби в якійсь потребі. За зіллям, либонь. Бо чого ж ще? А може й поворожити. А чого ж? молодиця ще не стара і гарна з себе. Тримала в руках солом’яний кошик. Видно, щось бабі принесла. Може, курку, яйця, меду чи шматок сала. Бо всі те знали, що баба Параска грошей не бере. В долину баба Параска не сходила ніколи. Хіба при нагальній потребі: до вкрай хворої людини чи до худоби.
– Агов, бабо, – ще раз озвалася молодиця.
– Чого тобі, дитино?
– Я питаю, чого ви так високо забралися, що й доступитися до вас важко?
– Кому треба, то той доступиться. А кому не дуже треба, то той махне рукою та й не захоче на мою гору дертися. А мені й добре. Бо пощо хтось нетрудний має мене турбувати?
– Скажіть, бабо, а чи не страшно вам тут?
– А чого мало б бути страшно?
– Все-таки… безлюддя, дика гора…
– Що безлюддя – то й не страшно. Бо зло найчастіше йде від людей. А гора зовсім не дика. Я давно вже її приручила.
– Скажіть, а чугайстри вас не лякають?
– А чого мали б лякати? Заходять часом. Я ж своя. І чугайстри заходять, і нявки. Та чого їх боятися? То наші казки, наші легенди.
– А дійсність?
– І дійсність, якщо хочеш. Та я й сама майже казка, майже легенда.
– І вам ніколи не хочеться з кимось поговорити?
– Чому не хочеться? А я й говорю. Я й хвилини не мовчу. Бо інакше я вже давно заніміла б і стояла б, як ота німа холодна скеля. Це ми звикли так казати, що скеля німа. Насправді ж скеля не німа, як і все довкіл.
– А з ким же ж ви, бабусечко, говорите?
– З ким? З вітром, з сонцем, з смерічками, з потічками та з гірськими орлами.
– І вони вас слухають?
– Ще й як слухають. А часом гора просить, щоб я їй заспівала.
– Гора? Просить?
– Аякже. То люди звикли думати, що гора німа. В природі, дитино, німого нема нічого.
– І ви співаєте?
– Аякже. Голос, слава Богу, ще маю, пісні пам’ятаю. То чого б не заспівати?
– То заспівайте щось, бабуню. Я хотіла б послухати.
– То ти дерлася сюди, щоб послухати, як стара баба співає? Ти ж не гора.
– То й що, що не гора. То пісні, мабуть, давні. Тепер, певно, таких вже й не співають.
– Чому не співають? Хто знає, то той і співає. А хто не знає. То той увімкне скриньку, та скринька співає, а він чи слухає, чи й не слухає зовсім. У таких нема ні пісень, ні голосу. Та вже, коли ти так хочеш, то я заспіваю. А ти слухай. Бо я минуся, а пісні не мають минатися. А щоб ті пісні не миналися, треба, щоб їх хтось співав. І ти, горо, слухай, аби я потім другий раз для тебе не співала. Хоча… що я ще маю до роботи? Ото прополю городчик, обійду овечаток – п’ятеро маю – позбираю яйця, що кури знесли – та тілько й роботи. Співай, бабо, з ранку до вечора. А коли є кому слухати, то й охота збирає. То слухай. Заспіваю.
Голос у баби був рівний, глибинний. Щось уньому бкло таке. Що брало за душу. Поступово він дужчав, розкрилювався, і нарешті зазвучав на повну силу, аж луа в горах обізвалася.
Ой ви, гори, полонини,
Ти, зелений верше,
Якби мала любка в хаті,
Було б мені легше.
Мала б я з ким поспівати
Ще й поговорити.
А якби так сумно стало,\
Мож ся посварити.
Мала б я з ким поспівати
І з ким погуляти.
Тепер мушу сама собі
Радоньку давати.
Ой кувала зозулиця,
Сіла на колесо,
Колесо ся вобернуло –
Геп зозуля в плесо.
Ой кувала зозулиця,
Сілп колоду,
Колода ся закрутила –
Геп зозуля в воду.