В нас дитина кожна знає:
в грудні свято Миколая.
Це найкраще в світі свято.
Подарунків так багато.
Я не знаю, як те все
Миколай вночі несе.
Помогла б я Миколаю,
та доріг його не знаю.
Чим він їде, як іде,
як він нас усіх знайде.
Нас у нього – ого-го!
І усі ми ждем його.
У гурті і поодинці
всі чекають на гостинці.
Часу в нього – тільки ніч.
Він не встигне, ясна річ.
Я б йому допомогла,
не така я вже й мала.
Тільки де його шукати?
Де про нього розпитати?
Кожен з нас його чекає.
Де живе – ніхто не знає.

Вже Василько вклався спати.
Мама вийшла із кімнати,
„На добраніч” нам сказавши
(так вона чинила завше).
Тихо я сказала брату:
– Можеш ти хоч ніч не спати?
– Як? Всю ніч? – А що такого?
Чи не чув ти ні від кого,
що не спав хтось цілу ніч?
– Чув, звичайно. Ясна річ.
Для дорослих це забава.
Для дітей важка то справа.
– Ніч не спати легко можна.
Знає те дитина кожна.
– Як тоді я завтра рано
в свій садок дитячий встану?
– Як він встане! От верзе!
Скочив, вмився – от і все!
Прокидатися не треба
тому, хто всю ніч не спав.
– А яка у тім потреба? –
братик знехотя спитав.
– От дивак! Це кожен знає:
Миколай Святий вночі
подарунки розкладає,
дітям казку несучи.
Подивитися цікаво,
як в кімнату увійде
і які він нам з тобою
подарунки покладе.
Я також не буду спати,
та одній – воно не те.
– Страшно так, – сказав мій братик.
– Не страшне те, що святе.
– Добре, – згодився Василько
і відразу позіхнув.
Позіхнув ще разів кілька –
і міцненько так заснув.
Я боролась до півночі.
А тоді без зайвих слів
сон мені заплющив очі
і кудись мене повів.
Я прокинулась зарання,
та Василько вже не спить:
розглядає подарунки
і папером шелестить.
І конструктор, і машинки,
і у кольорі казки,
і цукерки, й мандаринки,
ще й новенькі чобітки.
Вже й цукеркою смакує!
До сніданку! Ну й меткий!
Наді мною ще й кепкує:
– Що ж ти спиш у день такий?
Я скосила правим оком –
біля мене теж щось є.
І спроквола, ненароком
роздивляюся своє.
Повагалась ще хвилинку,
та забракло вже терпцю.
Розгорнуть котру торбинку:
ту найперше чи оцю?
Розгортаю так неспішно,
ніби байдуже мені.
Сукня! І яка розкішна!
Рукавички чепурні!
Ще й альбом, щоб малювати,
й фарби… Все, як у кіно.
Звідкіля ж би міг він знати,
що хотіла я давно?
Я Василькові сказала:
– Через тебе й я проспала.
Він у відповідь мені:
– Ти проспала, а я – ні.
– Не вигадуй, – я сказала,
– не повірю в те ніяк.
Я до півночі не спала,
а ти спав, як той хом”як.
– Я прокинувся за північ.
Так лежу собі, лежу.
Чую, десь співають півні –
Миколая стережу.
Раптом входить… сивий-сивий,
весь у білому дідусь.
Я замружився щосили,
навіть дихати боюсь.
Йде прямісінько до мене,
подарунки розклада.
Серце билось, мов шалене.
А ти спала. От шкода…
Нахилився близько-близько,
щось сказав й до тебе йде.
Я дивлюсь – а в нього різка!
От як кілька покладе!
– Як? Ти бачив Миколая?
І нічого не спитав?
– А якби він насварився
і гостинці всі забрав?
Все ж у мене недовіра.
Може, бреше братик мій?
Але бреше дуже щиро,
хоче віритись самій.
А Василько невгаває:
– Знаєш, в нього борода…
Я зустрівся з Миколаєм.
Ти проспала. От шкода!
Оля, тітонька, не може
сміху стримати чомусь.
– А на маму він не схожий
з бородою той дідусь?
– Як на маму? Від образи
наш Василько зашарівсь.
– Я б його впізнав відразу,
якби раптом з ним зустрівсь.
Тітка Оля теж прибігла
до племінничків своїх.
І весела, і привітна,
знали всі, що любить їх.
Бач, прибігла так зраненька,
на роботу поспіша.
Налива їй кави ненька,
щоб зігрілася душа.
Розпашіла від морозу,
свою усмішку ховає.
І сказала: – по дорозі
я зустрілась з Миколаєм.
Я зустріла Миколая,
був він втомлений докраю.
Я гадала, в вас не був,
думала, про вас забув.
Миколай вам через мене
подарунки передав:
чи у нього залишились,
чи усіх він не роздав.
– Як? – Василько аж підскочив,
– подарунки ще для нас?
І до тітоньки у кошик.
Та шепнула я: – Не лазь.
Не забув ти, що умію
я давати стусани.
Я дістала ляльку Барбі,
а Василь наш – ковзани.
– Миколай трудивсь не марно, –
тут Василько наш прорік.
– Подарунки! Це ж так гарно!
Жаль, це свято раз на рік.