НАС У МАМИ ДВОЄ

Тільки двоє нас у мами:
Я і братик мій Василь.
– Діти в вас такі слухняні, –
так і чуєм звідусіль.
Я щоранку йду до школи,
а Василько – в дитсадок.
– Ще не бачили ніколи
ми слухняніших діток.
Не такі ми вже й слухняні.
Пустувати й ми охочі,
як чужі не бачуть очі
і немає вдома мами.

Мама знову йде до тітки.
Це на другий край села.
– Ви ж слухняні будьте, дітки, –
так сказала і пішла.
– Добре, добре, – я гукала.
І забула в тую ж мить.
Часу буде в нас чимало.
Можна щось-таки зробить.
– Ну, Васильку, ти не гайся:
в сукню мамину вдягайся.
Будеш в опері співати.
Схарапудився мій братик.
– Сукню? Та нізащо в світі!
Я ж не дівка, я – козак.
Вже й грозилася набити –
не умовити ніяк.
– Ти, Оленко, якщо хочеш,
будь артисткою сама.
Підведи гарненько очі,
доки матінки нема.
Як прийде додому мама,
отоді тобі влетить.
– Мама прийде ще не швидко.
Я зумію все відмить.
Добре. Буду я співати.
Тільки мамі щоб не смів.
Будеш плескати, кричати
„Браво! Браво!” зрозумів?
Всю косметику розклала,
перед дзеркалом стою.
Мудрувала, чаклувала –
аж себе не впізнаю.
Ще зосталось мальовидло.
Думаю: куди б його?
Василеві вже набридло.
– Ну, ще довго? Ого-го!
Вже таке зробила з себе,
що ніхто б і не впізнав.
Добре, що мені не треба
всіх дівчачих тих забав.
Ну, коли вже та вистава?
– Почекай, хвилинку ще.
Думаєш, це легка справа?
– Скорше, бо глядач втече.
Хто кричати буде „Браво”
І плескати що є сил?
– Постривай, це ж так цікаво!
Потім сам би ще просив.
Вже ось зараз…
В мами сукня
вся із люрексом, блищить.
То нічого, що задовга –
на підлозі аж лежить.
Туфлі теж великуваті,
так зате ж на шпильці. Клас!
Тільки що ж його співати?
Ет, що-небудь. Ну, вже час.
А з Василька допомога,
як із цапа молока.
– Це не сцена, а підлога.
Це вистава не така.
Теж мені глядач примхливий!
От зануди ті малі!
Ще хвилину – і щаслива
я стою вже на столі.
Вся у дзеркалі відбилась.
Сукня сяє – аж горить.
Всю себе я роздивилась.
Гарна, що і говорить.
Макіяж багато значить,
особливо в наші дні.
Жаль, того ніхто не бачить.
От позаздрили б мені.
Тільки „А-а!” я заспівала,
руки вгору підняла,
ще зробила кілька кроків –
й полетіла зі стола.
Туфлі в інший бік летіли.
А про сукню… вже мовчу.
Руки цілі, ноги цілі,
та мені аж до плачу.
Мальовидла я не змила –
розтеклося по лиці.
А вже сукня… Боже милий!
Та ще гуля і синці.
Ну й влетить мені від мами!
От вже доленька моя!
Ні, ми діти неслухняні,
особливо, мабуть, я.
Ні, вистава не вдалася –
і глядач засумував.
– Добре, що квитків у касі
я в театр не купував.
Коли будеш ти артистка,
на спектакль твій не прийду.
– Прибіжиш. Й сидіти будеш
у найпершому ряду.