Фролова Тетяна
(замість приказки)
Жив на селі старий-престарий лелека. Скільки
раз він у вирій літав -того не знав ніхто.
І лелека не пам’ятав, бо не лічив він тих своїх виріїв.
Та кожного разу весною він повертався у рідне село до
свого гнізда.
– Бачили? Наш лелека прилетів, -сказала сусідка
сусідці.
– А я думала, що вже не прилетить.
– Старий вже. Він ще мою доньку приносив.
Посміхаються жінки і дивляться в небо, наче там
ось-ось має зринути старий лелека.
– А лелечиха молода. Нема старої лелечихи. Якось
полетіла у вирій та й не повернулася.
– Шкода. До птахів звикаєш, як до людей.
– Та й птахи до нас звикають. Кажуть, що старий
лелека вже й мови людської навчився.
– Та ну! Не може бути.
– Так кажуть.
– Знаю, що папугу можна навчити говорити, шпака,
навіть ворону. А щоб лелеку – такого не чула.
