ЩОБ СТАВ ДОБРІШИМ СВІТ
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
А власне, тут передмови і не треба. «Щоб став добрішим
світ»… Промовиста назва. Чи не так? Колись мені вже написався
вірш з такою назвою. А зараз я так назвала свою книжечку
коротких оповідань. Бо й справді, наш світ прекрасний, білий і
великий. От якби ще був трохи добріший до нас, до простих людей,
що не завжди почувають себе у цьому світі захищеними і в безпеці.
Мій творчий доробок невеликий. П’ятнадцята поетична
збірка лежить готова до друку, дещо з прози і казки. Казок багато. І
прози вистачає, а от… Коштів бракує. Бракує тих мерзенних
грошей, аби видати книжки. І нічого тут не вдієш. Такі реалії. Як
вже є. Не скаржуся. Щось вдалося – і так добре.
В літературу увійшла пізно: в 1996 році вийшла моя
найперша поетична збірка «Виклик долі». Пізнувато, якщо
зважити, що я народилася в 1941 році. Народилася на
Тернопільщині, а живу у Львові. Так вже склалося в моєму житті.
Нічого не зміниш і не відкорегуєш.
Я народилася, щоб стати поетесою, письменницею,
казкаркою. А як же інакше? Ні, я не фаталістка. Найперше я вірю у
Божий задум. Тільки… Чому сліпа? Отого не розумію. Зір втратила
на другому році життя. Захворіла – і… Ішла війна. Родина велика.
Батько на фронті. А я сліпа… Може й добре, що я тоді ще не
розуміла своєї біди. А що там мені малій було розуміти? Росла собі.
Бігала з дівчатами, любила наш тінистий садок, любила пісню,
сумувала з осінню, раділа з весною. Бо зима що? Я однак не мала в
що одягнутися, тому й сиділа в хаті. А літо – розкіш! Благодать!
Зітхала мама. Вже не плакала, лише тільки зітхала.
Зітхали знайомі: сліпа!.. А я не зітхала, я собі росла.
Школа для сліпих дітей у Львові. Після школи – робота в
цеху, університет… Про все це я вже писала. Не хочу
повторюватися. Інколи мені дорікають, що замало відомостей
подаю про себе. А я не люблю копирсатися в автобіографії. Скільки
можна! Пригадую, як не любила вчити біографію письменників,
пересипаних датами: коли закінчив школу, коли вступив у
комсомол, коли у партію і т.і. Хіба це мало якесь значення. А в
мене – тим більше. В мене ніякі дати значення не мають. Мають
значення тільки мої діти, мої три сини. Та ще мої книжки. Та ще
мій чоловік Лайош Молнар, котрий займається виданням моїх
книжок. А ще ті, хто інколи виділяє кошти, щоб ті книжки
видалися.
Рядки моїх творів завжди написані серцем. Що б це не
було – поезія чи проза. І казки також. Ця невеличка книжечка
коротких оповідань покликана розбудити в людських серцях
приспане добро, виполоти з людських сердець байдужість,
подивитися на свого ближнього, яким би він не був, небайдужим
поглядом, допомогти йому, якщо він того потребує, не обов’язково
грішми, а словом, співчуттям, а часом і молитвою. Так вже
повелося на Україні, що ми з давних давен ходимо до церкви.
Ходили й тоді, коли церкви зачиняли, знімали дзвони і хрести, а
наших священиків засилали в Сибір. Молимося і вдома. За себе
молимося. А чи часто ми молимося за наших ближніх, за тих, що
живуть поруч з нами? Мабуть, не часто. А може таки треба було б.
І почувши наші молитви за ближнього, може Бог і до нас був би
милосердніший.
У когось хвора дружина, у когось дитина, а хтось може
не має вже сил боротися самотужки у тому житті зі своїми
проблемами. А ми… Здебільшого байдуже проходимо повз чужий
біль та чиїсь негаразди. Бо яке наше діло? Що ми можемо? А
можемо ми багато. Аби тільки бажання було. Аби тільки…
Плаче дитина на сходовій клітці. А чого вона плаче?
Залишаємо ту дитину на самоті з її бідою, може маленькою, а може
й великою, яку та дитина сама подолати не зможе.
Огляньмося навколо себе. Чи ніхто не потребує нашої
протягнутої руки, нашого слова, нашої молитви. А може тоді світ
подобрішає? Напевно, так. Я не схильна раптом заговорити
гаслами, когось до чогось закликати. Бо й сама грішна, хвора на
всякі людські слабкості. Але так мені хочеться, щоб подобрішав
світ. Вірю, що й вам цього хочеться. То ж помолімося за наш
прекрасний світ, за нашого ближнього, а потім вже за себе. І нехай
Бог простить нам наші гріхи і очистить нас від скверни. Хтось
напевно здивується, неодмінно здивується: і чого це раптом я,
світська людина, заговорила про молитви?
– Стара стала, тому так, – скажуть одні.
– Лицемірить, блазнює. Іде за покликом часу, – скажуть
другі. І не те, і не інше. Я завжди носила ту небайдужість у своєму
серці. Просто не завжди вміла це сказати. Та не просто сказати, а
так, щоб мене зрозуміли. Бо це вкрай важливо, щоб зрозуміли. Бо
для чого ж тоді?.. Не шукаю слави, не шукаю грошей, а шукаю
розуміння. Ні, чому ж… Гроші теж потрібні, без них ніяк не можна.
Вони потрібні, щоб видати наступну книжку. А може й не одну
книжку, а все, що написано, все, що не має шансів видатися, бо…
Нема коштів. Отаке-то, Секлето.