АЙСТРИ

 

Вже жовтень сріблом дарував

Мінливу осінь,

А я шукаю поміж трав

Волошки й досі.

Сміються з мене: – Ну й чудна !

Які волошки ?

Сміялась осінь край вікна

Й журилась трошки.

Стояла осінь при вікні.

З своєї тайстри

Подарувала вже мені

осінні айстри.

– Нема волошок вже, пробач …

Бери, що маю.

І чувся сміх, а може й плач

Вітрів із гаю.

Схололі айстри, як зірки,

Дивились в небо.

А я зі спогадом гірким

Ішла до тебе.

Спішила спогадом своїм.

Я їх зігріти,

Бо залишилося ще їм

Так мало жити …

 

ПОЛОТНА

 

 

В НЕВОЛІ ВІЛЬНА

 

Жив собі Іван Невмитий –

козарлюга хоч куди.

Більш такого не гляди,

бо не знайдеш в цілім світі.

Пережив він сто смертей.

Заліковуючи рани,

був і любий, і коханий,

дуже тішився сім”єю

і з дружиною своєю

мали п”ятеро дітей.

Старші троє – козаки.

Вже підходили роки.

Сього року, ясна річ,

забере він їх на Січ.

А молодші – дві дочки.

Поможи їм, милий Боже !

Там такі дівчата гожі.

Гожі будуть й діточки.

Тільки заміж хоч не йди.

Залишилися діди,

Шинкаренки, Крамаренки,

Попаденки та Дяченки.

Плюнь хіба що – й пропади !

Наймолодша – то Оксана,

донечка його кохана.

Що то з неї доросте ?

Отаку не віддасьте

за багатого й дурного.

Каже жінка, не одного

вже спровадила разом

з величезним гарбузом.

От би з неї був козак !

Та судилося не так …

Треба з нею говорити,

може, трохи насварити,

щоб не приндилася так.

 

 

А Оксана … Що Оксана ?

Вмила личенько рум”яне,

та нікуди вже не йде,

бо сьогодні батька жде.

Ось і батько на поріг.

Зустрічає мати сива.

А Оксана вже щаслива –

надивитися не міг.

– Дайте, батечку, мені

поскакати на коні.

– Кінь натомлений з дороги.

Заболіли в нього ноги.Без передиху летів –

сам додому вже хотів.

Рятував не раз з полону

цей товариш вірний мій.

Поводи, хай охолоне,

потім вже його напій.

 

 

Шкодувала, що не хлопець.

Не любила свою косу.

Що коса ? От їй би шаблю.

Полетіла б в степ, у росу.

В степ безмежний і широкий

на коні на вороному.

А вже потім, через роки

повернулася б додому.

Повернулася б у славі,

з ранами, що зрубцювались …

А вони їй – веретено !

Щоб, бач, хлопці не сміялись,

що нічого не надбала.

Цур тим хлопцям ! Пек дівчатам,

що лиш мріють про заміжжя.

А вона – от дивовижа !

Про таке вона не мріє.

Бо ніхто їй не до пари.

У степу … Там вітер віє,

вороні од пилу хмари …

А байраки ! А долини !

Терпкий запах полиновий.

Десь здалека пісня лине,

крешуть іскрами підкови.

І робота не почата …

І співа „Не шуми, луже …”

Нащо родяться дівчата

в час такий непевний дуже ?

Діти бавити – то добре,

борщ варити – теж годиться,

але спритність та хоробрість –

теж не зайве, знадобиться.

Мама сердиться, свариться,

час вже думати про заміж.

Але борщ їй не вариться.

Як розкажеш теє мамі ?

Сняться їй степи широкі,

гарні хлопці кароокі,

сивовусі дідугани

і мерзенні басурмани.

Якось снилось, що Оксана

у полон взяла султана.

– І яке ж воно мерзенне !

Все дивилося на мене.

Мама журиться, зітхає,

вже нічим не дорікає.

А коли приїхав татко,

то зітхнув: – моє дівчатко,

народилась ти така,

бо хотів я козака.

Що робить ? Жіноча доля

теж не з гірших … Та не в полі

серед крові та смертей.

Вам виховувать дітей.

Щоб зростали козаками,

не сиділи між жінками,

а як наш велить звичай,

боронили рідний край.

Ти вже, дочко, не сварися,

не журися і змирися,

рушники собі надбай,

гарну пару вибирай.

Хлопця доброго, завзятого.

Не йди, доню, за багатого,

а виходь за козака.

Доля … що ж … вона така.

Коли дівкою вродилася,

значить, так тобі судилося,

то й нема чого дарма

жалкувать, чого нема.

Хмурить брови, слуха тата.

А сама, метка й завзята,

тільки всі вляглися спати,

нишком вислизнула з хати.

Шаблю батькову до боку,

на коня – і в степ широкий !

Аж під ранок повернулась.

Мати, злякана, проснулась.

– Чуєш, скаче хтось до нас.

– Може, є який наказ ?

Може, треба виступати ?

Одягнувся, вибіг з хати.

Шаблю він шукав дарма:

тут була – тепер нема.

Спить село у напів-сні.

Скаче вершник на коні.

Придививсь – аж то Оксана,

донечка його кохана !

– Жарти ті облиш мені !

Це не іграшки, Оксано.

А якщо татарин п”яний ?

Засміялася: – овва !

Що татарин ? Хоч і два !

Шабля блиснула б – й ворожа

Відлетіла б голова.

– Ну вже ! Що тобі козак !

Хто ж навчив тебе отак ?

Не навчилася ж від мами.

Те мистецтво між жінками

не ведеться аж ніяк.

– Ще коли наш дід Матвій

був здоровий та живий,

ми коней своїх сідлали

та у степ собі скакали,

щоб ніхто не докучав.

Дід Матвій мене навчав.

Він показував мені,

як триматись на коні,

що із шаблею робити,

як зручніше турка бити.

То були щасливі дні.

Дід казав: – козацька слава

у бою. Жіноча ж справа

мати силу й дужу руку,

щоб утримати шаблюку.

Бо в лихий недобрий час

хто заступиться за вас ?

Не здійсниться хай пророцтво.

Та, коли саме жіноцтво

залишається удома,

басурмани, річ відома,

при найменшій траті сил

наберуть собі ясир.

Де неволя, там неслава.

Пам”ятай же, будь ласкава,

коли що, моя Оксанко,

захищайся до останку.

Краще хай моя наука

не згодиться, а шаблюка

поржавіє й розпадеться.

Та якщо колись прийдеться,

то згадаєш, що дідусь

все ж навчив тебе чомусь.

– Добрий був козак Матвій !

Знався з спекою, з морозом.

Мав тверезий, ясний розум,

не позичений, а свій …