КРИЧАЛИ ЧАЙКИ

 

А ти все чайок годував.

Вони леліли зовсім близько.

А ти їм печиво кидав

І хліб й сміявся, мов хлопчисько.

Вони хапали на льоту

І так захоплено кричали.

Ми гаяли хвилину ту,

Немов її не помічали.

А це була найкраща мить –

Єднання з чайками і з морем.

І не пече, і не болить …

Ми стоїмо, про щось говорим …

І хвиля хвилю доганя,

І катер наш прогулянковий

Пливе собі на схилі дня

У синій простір вечоровий.

І музика якась звучить,

Така гучна і недоречна,

І далина у простір мчить,

Така манлива й безконечна.

Я пам”ятаю, як тепер,

Хоч вже пройшло чимало років …

Над нами плив гелікоптер

Тоді у небі ясноокім.

Що він сказати нам хотів –

Нам не довідатись ніколи.

А може, просто так летів

Над катером прогулянковим …

 

І планів ми не будували

Ні на тепер, ні на майбутнє.

Роз”їхатись ми завтра мали,

Щоб повернутися у будні.

Ми не сприймали це як горе.

Що ж, закінчилися путівки.

Були закохані у море,

у Євпаторію – і тільки …

Ти ще тримав мене за руку.

І досі гріє потиск милий.

Кричали чайки про розлуку,

А ми їх крик не розуміли.

 

 

ЯКЩО ТИ ЗАХОЧЕШ ЗРАДИТИ

 

Дай надихатись

Твоїм іменем.

Стережи мене,

Обніми мене.

Стережи мене

Від напасти,

Не дай впасти,

Не дай пропасти.

А якщо ти мене забудеш,

То безодня зяйне глибинами.

Ти довіку зі мною будеш,

Лиш люби мене, лиш люби мене.

А якщо ти мене покинеш,

Стану спрагою, стану згубою.

Ти від мене у світ не злинеш,

Називай мене тільки любою.

А якщо ти захочеш зрадити,

Я не зможу тобі завадити.

Та не зможеш ти

Бути з іншою,

Ані з кращою,

Ані з гіршою.

Обв”ю тебе,

Цвітом-тугою –

І не зможеш ти

Буди з другою.

Не віддам тебе,

Не пущу тебе,

А як зрадиш все ж,

Не прощу тебе.

 

ПОДАРУНОК НОЧІ

 

Стояла ніч у чорнім запиналі,

Без образів, емоцій і ознак.

Я думала: не буде так надалі,

По-іншому все буде, а не так.

На небі тихо зорі миготіли,

І верби сповідалися вітрам,

А ми з тобою більше не хотіли

Заходити у цей розкішний храм.

Тут все було напрочуд дивовижно,

Того збагнути розум вже не міг.

І руку ти мою стискав так ніжно,

Немов боявся розтопити сніг.

– Ну розтопи, молю, на серці кригу,

Нехай вона проллється у сльозах.

Ти мою душу прочитай, як книгу.

Та ти на те нічого не сказав.

Світлішало. Вже сходила зірниця.

Надходив ранок і зникала ніч.

А я не знала, чи мені це сниться,

Чи справді ти моїх торкнувся віч.

Ти припадав до уст моїх цілунком,

І мліла я у тихім забутті.

Зникала ніч із сном моїм дарунком,

Бо не було тебе вже при житті …