НАС У МАМИ ДВОЄ

 

 

Тільки двоє нас у мами:

Я і братик мій Василь.

– Діти в вас такі слухняні, –

так і чуєм звідусіль.

Я щоранку йду до школи,

а Василько – в дитсадок.

– Ще не бачили ніколи

ми слухняніших діток.

Не такі ми вже й слухняні.

Пустувати й ми охочі,

як чужі не бачуть очі

і немає вдома мами.

 

Мама знову йде до тітки.

Це на другий край села.

– Ви ж слухняні будьте, дітки, –

так сказала і пішла.

– Добре, добре, – я гукала.

І забула в тую ж мить.

Часу буде в нас чимало.

Можна  щось-таки зробить.

– Ну, Васильку, ти не гайся:

в сукню мамину вдягайся.

Будеш в опері співати.

Схарапудився мій братик.

– Сукню ? Та нізащо в світі !

Я ж не дівка, я – козак.

Вже й грозилася набити –

не умовити ніяк.

– Ти, Оленко, якщо хочеш,

будь артисткою сама.

Підведи гарненько очі,

доки матінки нема.

Як прийде додому мама,

отоді тобі влетить.

– Мама прийде ще не швидко.

Я зумію все відмить.

Добре. Буду я співати.

Тільки мамі щоб не смів.

Будеш плескати, кричати

„Браво ! Браво !” зрозумів ?

Всю косметику розклала,

перед дзеркалом стою.

Мудрувала, чаклувала –

аж себе не впізнаю.

Ще зосталось мальовидло.

Думаю: куди б його ?

Василеві вже набридло.

– Ну, ще довго ? Ого-го !

Вже таке зробила з себе,

що ніхто б і не впізнав.

Добре, що мені не треба

всіх дівчачих тих забав.

Ну, коли вже та вистава ?

– Почекай, хвилинку ще.

Думаєш, це легка справа ?

– Скорше, бо глядач втече.

Хто кричати буде „Браво”

І плескати що є сил ?

– Постривай, це ж так цікаво !

Потім сам би ще просив.

Вже ось зараз …

В мами сукня

вся із люрексом, блищить.

То нічого, що задовга –

на підлозі аж лежить.

Туфлі теж великуваті,

так зате ж на шпильці. Клас !

Тільки що ж його співати ?

Ет, що-небудь. Ну, вже час.

А з Василька допомога,

як із цапа молока.

– Це не сцена, а підлога.

Це вистава не така.

Теж мені глядач примхливий !

От зануди ті малі !

Ще хвилину – і щаслива

я стою вже на столі.

Вся у дзеркалі відбилась.

Сукня сяє – аж горить.

Всю себе я роздивилась.

Гарна, що і говорить.

Макіяж багато значить,

особливі в наші дні.

Жаль, того ніхто не бачить.

От позаздрили б мені.

Тільки „А-а !” я заспівала,

руки вгору підняла,

ще зробила кілька кроків –

й полетіла зі стола.

Туфлі в інший бік летіли.

А про сукню … вже мовчу.

Руки цілі, ноги цілі,

та мені аж до плачу.

Мальовидла я не змила –

розтеклося по лиці.

А вже сукня …  Боже милий !

Та ще гуля і синці.

Ну й влетить мені від мами !

От вже доленька моя !

Ні, ми діти неслухняні,

особливо, мабуть, я.

Ні, вистава не вдалася –

і глядач засумував.

– Добре, що квитків у касі

я в театр не купував.

Коли будеш ти артистка,

на спектакль твій не прийду.

– Прибіжиш. Й сидіти будеш

у найпершому ряду.

 

 

В нас дитина кожна знає:

в грудні свято Миколая.

Це найкраще в світі свято.

Подарунків так багато.

Я не знаю, як те все

Миколай вночі несе.

Помогла б я Миколаю,

та доріг його не знаю.

Чим він їде, як іде,

як він нас усіх знайде.

Нас у нього – ого-го !

І усі ми ждем його.

У гурті і поодинці

всі чекають на гостинці.

Часу в нього – тільки ніч.

Він не встигне, ясна річ.

Я б йому допомогла,

не така я вже й мала.

Тільки де його шукати ?

Де про нього розпитати ?

Кожен з нас його чекає.

Де живе – ніхто не знає.