У ніч таку

 

У ніч таку, коли земля мліє в обіймах місяця, коли легенький вітрець нахиляє квітку до квітки для поцілунку, коли поміж гілками чути тремтливий шепіт кохання, скажи, що любиш мене. Або ні, не говори мені нічого, я й так знаю. Бо як ти зможеш жити без мене? Чи я без тебе? Чи ми обоє без нас?.. Ні, ти мені нічого не кажи, тільки обніми мене міцно-міцно, а я буду мліти, як земля в обіймах місяця…

 

П’єдестал

 

Він підняв мене на п’єдестал і ліпив з мене музу, богиню, він придумав для мене ореол, а я пручалася, бо була звичайною грішною жінкою. Але я мусила бути такою, якою він мене бачив, бо він так хотів… Я стояла на своєму п’єдесталі, котрий він створив для мене силами своїх рук і руками шанувальників моєї поезії, і скаржилась, що мені холодно, що я хочу спати, що я, зрештою, хочу свіжу солодку булочку, що продається в нашому магазині, — і це було неприпустимо. А потім я сказала:

— Іди до мене, бо мені самій тут сумно.

І він взяв свою бандуру, піднявся до мене, сів і заграв…

А потім ми заспівали у двох… І тепер ми були підняті над цілим світом. Ми були на п’єдесталі, котрого не бачив ніхто, але він був — і ми це знали.

А потім я зійшла на землю — і стала звичайною грішною жінкою, в котрої було море недоліків, котра страшенно втомилася і хотіла спати, а ще хотіла солодку свіжу булочку, що продавалася в нашому магазині…

 

Ірина

(Образок І.К.)

 

Ірина… Її ім’я нагадує мені легеньку білу хмаринку. Іринка-хмаринка… Ні, не тому. Просто, вся вона зіткана з повітря і емоцій. Вона – друкарка, звичайна собі друкарка. А в тім, не звичайна, а добра друкарка. А ще художниця. І це нічого, що вона не вміє малювати. Зате пречудово розповідає. Про людей, про дивовижний прагматичний світ, про примарний кущ, що колись так налякав її, про діамантовий блиск білих снігів, про казкові зірочки на снігу, про засніжені гілки дерев… Дивувалася: і як це їм вдається втримати стільки снігу? Вона не пише віршів. А може, пише і не признається? Може… Емоційна, якась елегійна, пробувала миритися і боротися з тим прагматичним світом, та врешті-решт махнула рукою: ет, нехай собі! І існували поруч: вона і прагматичний світ.

Приходила до хати, легка і свіжа, ще така молода і вже зріла, і починала щось гарне розповідати. Вона знала, що я — сліпа, тільки не знала, що я дивлюся на світ її очима. Уявляю собі її реакцію, коли вона довідається, що це про неї.

— Ой, — скаже вона і засміється, неодмінно засміється…

 

 

Озвуся до дитини

 

Котик на кухні

 

Котик на кухні сметанку лизав,

А Саша побачив і мамі сказав.

Мама до котика віник взяла –

Котик розсердивсь і втік зі стола.

Жаль стало Саші кота-пустунця –

Краще б сметанку він з’їв до кінця.

 

Киця спить

 

Іменини в брата Кості –

І посходилися гості.

Веселились, говорили,

Потім музику крутили,

Танцювали і співали,

Й на хвилинку не вгавали.

А в моїй кімнаті

Киця лягла спати.

Вийшла я до гостей

І сказала їм: «Ей,

Ви, будь ласка, не шуміть,

Бо у мене киця спить.

Їй вночі не спалося,

Бігала та гралася,

Потім пустувала,–

Спати не давала.

А тепер ось спить.

Тихо! Не шуміть!»

Гості засміялись, загаласували.

Всі мене хвалили,

Тортом частували,

Потім мама насварила,

Щоб дурниць не говорила.

А яка дурниця?

Спала моя киця.

Я не набрехала:

Вона ж справді спала.

 

Ще про одного котика

 

Котику хтось хвостик притиснув.

Котик плакав, плакав та й заснув.

Просто на лавчині, біля школи.

Не жалів ніхто його ніколи.

Був нічий. Бездомний та голодний.

Хоч і гарний, зовсім безпородний.

Пожаліла дівчинка малого

І понесла аж до дому свого.

Молока налляла йому в миску

І поклала в ляльчину колиску.

Тут матуся увійшла до хати.

— Тихо, мамо, котик хоче спати.

Я його тихенько заколишу

І нічим не потривожу тишу.

У матусі очі — лагідь неба.

— Колисати котика не треба.

Він і так засне, якщо захоче,

Сам собі і пісню намуркоче…

Забавлялось сонечко у листі,

Котик спав у ляльчиній колисці.

І була у котика віднині

Тепла хата й добра господиня.