***
Я стою на забур’яненім подвір’ї.
Тут колись я народилась і зросла.
У якомусь нещасливому сузір’ї
Заблукала тиха зірочка моя.
Тут деревця молоді мене не знають,
Схвилювалась тільки липа престара,
Її Шелест на краю землі впізнаю –
Цей найкращий символ щастя і добра.
Постаріла і знищіла рідна хата,
Та, здається, зберегла своє тепло.
Руки добрі, працьовиті мами й тата
Залишили тут і душу, і тепло.
Я стою, і вітер гладить мої коси,
Ноги чують дужу силу від землі,
Я стою, а серце квилить, серце просить,
Щоб хтось вислухав усі його жалі.
***
Трави лягли на спочинок,
Вкрившись росою до сну,
Зорям хрещатий барвінок
Пісню співа чарівну.
Землю закоханий вітер
Ніжним теплом обійма.
Ти не шукай, бо на світі
Кращого краю нема.
Місяць зійшов понад рожі,
Душу бентежить мою.
Верби стоять на сторожі
Спокою в ріднім краю.
Теплий вітрець, наче ласка,
Землю теплом обійма,
Сном заколисана казка
Сходить на землю сама.
Тут мене мати зростила,
Пісню дала для душі,
Тихо під ноги стелила
Ніжні свої спориші.
А спориші, а чи терни –
Винна вона не сама.
Ти не шукай, бо даремно –
Кращого краю нема.
РЯДКИ ДЛЯ МОЇХ СИНІВ
***
Котик на кухні сметанку лизав,
А Саша побачив і мамі сказав.
Мама до котика віник взяла –
Котик розсердивсь і втік зі стола.
Жаль стало Саші кота-пустунця –
Краще б сметанку він з’їв до кінця.
***
– Хто це стука пальчиком
у моє вікно?
– Спи, дитя, це дощик
йде уже давно.
– Хто це хлюпає босоніж
по калюжах прямо?
Хто це, хто це, мамо?
– Спи, дитя, це дощик
ніженьки полоще.
Спи, це дощовиця
вранці чепуриться.
Ходить дощ по траві,
носить ківш на голові.
А в ковші – водиця,
щоб росла пшениця,
І жита, і картоплі, – все, що квітне на землі.
***
Ходить ніч по берегах,
Сушить коси по лугах,
Тернами розчісує,
По садках розвішує.
На креслаті ясени
Почіпляла диво-сни.
Розсіває сни, мов мак:
Вибирай собі на смак.
А як ранок надійде,
Туман в коси заплете
Й помандрує з зорями
По світах незораних,
Назбирає снів в запас
Та й повернеться до нас.