Замріяна осінь
Замріяна осінь листочками бавиться,
Жбурляє каштани мені навздогін.
З дощами жартує, і з бурями свариться
Й шепоче мені: “Це не він, це не він!”
А вулиці міста на свято мов прибрані,
У небі лунає пташок передзвін…
Тут ходить мій милий, жаданий, невпізнаний,
А осінь своє: “Це не він, це не він!”
Ти кинь пустувати, бешкетнице-осене,
Його я знайду, неодмінно знайду.
Кохання вже стука в віконце зарошене
На щастя обом чи мені на біду.
Спасибі осені
Спасибі тобі, люба осінь,
За ті килими золотаві,
За пахнучі квіти і трави,
За листу твого дзвіноголосся.
Спасибі тобі, люба осінь,
За те, що несеш всім дарунки,
Спасибі тобі за цілунки,
Що спогадам щастя приносять.
Спасибі за тепле дихання,
За вітер, пронизаний листом,
За павуть прозоро-сріблисту,
За перше і щире кохання.
Сумували трави, сумували зорі,
Сумувало небо у воді прозорій,
Плакала береза золотавим листом,
Тільки не журилась осінь урочиста…
Йшла вона по травах, йшла вона по росах
І в дощах купала свої довгі коси.
Жартувала з вітром, для його забави
Розкидала листя і в’ялила трави.
В осінню ніч
Осінь стука у вікно:
“Ти не спиш?” “Не сплю давно.
Пробудилась серед ночі,
Бо приснились милі очі…
Чи ж тобі не все одно?”
“Відчини, впусти мене!
З хати всяк мене жене,
Вікна двері зачиняє
І погрітись не пускає.
Пожалій хоч ти мене!”
“Відступися від вікна.
Не пущу, бо ти сумна.
Не боїшся ти вітрила.
Він візьме тебе на крила,
Полетиш, як навісна.
Не пущу, ти не сама:
За тобою йде зима.
А у неї білі коні,
Крижані її долоні…
Не просися – все дарма”.
Осінь плаче гаряче,
В вікна дощиком січе,
Та втомилась лютувати
І пішла до лісу спати,
Поки рік не протече.
СНІГОЦВІТИ
СНІГОЦВІТИ
За вікном метелиця
Сніжить віти –
І довкола стеляться
Снігоцвіти.
Вийду я, ой, вибіжу
На стежинку:
“Подаруй, метелице,
Хоч сніжинку!”
Засміялась радісно
Завірюха:
“Спершу мою співанку
Ти послухай.
Принесли вітри її,
Кругосвіти…
На, збирай, лови мої
Снігоцвіти!”
І жбурнула-кинула
Цілу жменю.
Я мерщій забрала їх –
Та – вкишеню!
Принесла до хати їх,
Рада дуже, –
А в кишені… порожньо,
Лиш калюжа.
І сказала весело
Моя мати:
“Снігоцвіти, донечко,
Недля хати.
Це тобі не проліски
І не рожі:
Їм пишатись-квітнути
На морозі.”
З мене посміялася
Завірюха.
От і вір бешкетниці,
От і слухай!
Я на неї гнівалась
Аж до світа…
А вона все сіяла
Снігоцвіти…
Зима засніженою гілкою
махає здалеку мені;
і вітер ніжною сопілкою
свої наспівує пісні.
Я йду по вулиці обіленій,
шукаю тут твої сліди.
І квилить вітер – птах підстрілений:
“Ти не ходи! Ти не ходи!”
Не чую я сопілки дивної:
крізь заметіль все йду і йду…
Як загубила я сліди твої,
то, може, десь тебе знайду…
Зима засніженою гілкою
зове мене у сніговій.
Лечу до неї перепілкою
сховати біль і смуток свій…