ОПЕРАЦІЯ

Рада і щаслива прийшла я додому. Але недовго й потішилася – десь з тиждень чи що. А потім знову змушена була викликати «швидку», розповідати про свою втечу і проситися назад в свою палату. Від хвороби, видно, не втечеш. Ну й сварили мене: спершу лікар «швидкої», а потім і палатна. Поміняли лікаря, що мав робити мені операцію. Це був грубуватий з вигляду чоловік з товстими, здавалось би, неоковирними пальцями, але неперевершений майстер своєї справи, – так про нього казали. Лікар мені сподобався – і я вже більше не бунтувалася проти операції.

Потрібні були донори, бо крові мені і так  багато влили, а, певно, ще треба буде. Першим, звичайно, був мій Льоня. Гена здавати кров не міг, бо переніс Боткіна, а Сашко був ще малий. Далі зголосився Володя «приватизований», що жив у мене на квартирі. За Володю мене совість мучила, бо йому ще не було вісімнадцяти. А третім, як не дивно, зголосився зять Валі Лазаренко Орест. Оце була новина. Галя мене хоч знала здавна. А Орест… Я ж зовсім йому чужа. Зворушив мене до сліз.

Ми звикли так просто собі казати: їй (чи йому) зробили операцію. І звучить це у нас звично, буденно. А скільки за цими словами стоїть болю, переживань, а іноді… Та не думаю про «іноді». На вихідні попросилася додому.

– Знову втечеш? – запитала моя палатна «відьма».

– На цей раз – ні.

– А чи можна тобі вірити?

– Звичайно, можна. Я нікого не одурила. Сказала, що втечу – і втекла. Але ж я чесно попередила, що втечу. Я – господиня своєму слову.

Всі сміялися. А мені не дуже до сміху було. Все-таки…

Побула вдома, поїхала на Торф’яну: про всяк випадок хотілося з усіма побачитись. Операцію мали робити на Покрови, 14-го жовтня. 13-го мені вже не можна було їсти.

Прийшов Сашко, і ми з ним пішли на прогулянку. Розмовляли, купували якісь дурниці. Мені було трохи сумно. А може й не трохи, а таки добряче. Відпускаю Сашка додому. Наказую слухатися і не приходити завтра під час операції. Дівчата з палати розповідали про одну жінку, що після операції була дуже страшна. Не хотіла, щоб Сашко мене такою бачив.

Молилася. Страх щез. Була спокійна або майже спокійна. Що буде – те й буде. Спокійно пішла одягати якісь манатки, придумані для такого випадку. Мене повезли на каталці, і я дивувалася, для чого це, коли я й сама могла б піти. А потім – ще дивина: мене, таку корову, підняли з каталки і поклали на стіл. Я б і сама на той стіл залізла. Почали припинати ноги і руки. Руки якимись бинтиками.

– Що це ви? – питаю, – та хіба ж такі прив’язки треба для такої жінки? Та то ж пута треба.

Посміхаються стримано. Всі серйозні. Почали мене «присипляти». Чую, анастазіолог каже:

– Через п’ять хвилин можна починати.

– Нічого собі, – думаю я. – Що вони, по живому різатимуть?  Я ж ще зовсім не сплю.

Подумала, але нічого не сказала – очевидно, не встигла. Заснула.

Прокинулась я під час операції. Видно, анастазіолог, почувши про мій менінгіт, злякався і дав замалу дозу. Відчула біль. Було таке відчуття, що мені швидко-швидко роблять чистку.

«Знову чистка, – подумала я. – Але ж мені мали робити операцію». А ще думка: «Тільки не стогнати. Тільки не стогнати».

А ще почула голос своєї лікарки – вона все-таки асистувала:

– Случай беспрецедентный.

Я так і не дізналася, що це мало означати. Я знову заснула. Кажуть, що дехто під наркозом бачить сам себе або своїх померлих родичів: нібито душа на якийсь час покидає тіло. Моя душа, очевидно, була на місці: лінькувата, видать, як і я, щоб кудись там літати.

Прокинулась я від голосу анастазіолога:

– Прокидайтеся. Операція закінчена. Ворухніть головою на знак того, що ви мене чуєте.

«Ага, – подумала, – пам’ятає, що я сліпа, і очі в мене можуть і не відкритися саме тоді, коли треба». Спробувала порухати головою. Це було майже неможливо.

«Хитрий, – подумала. – Сам би спробував».

– Добре, – сказав анастазіолог, – я зрозумів, що ви мене чуєте.

Більше я нічого не пам’ятаю. Ще пам’ятаю, як везли по коридору.

«Чого воно так трясе?» – подумала я і знову заснула.

І не знала, що обидва сини і обидві невістки були тут. Вони чекали, переживали. Сашка не було, як я і просила. Напередодні операції Сашкові приснилася Ауріка – наша гарна товаришка, котра вже давно померла. Сашко добре її знав. Приснилось йому, нібито вона сиділа у нас за столом. Ауріка підкликала Сашка і сказала:

– Не журись, Сашко, з мамою буде все хокей.

Сашко прийшов потім, коли я вже була в палаті. Не знала я, що, коли мене везли, за каталкою йшла якась жінка. В хустині. Одягнена по-сільському. Ніхто з моїх її не знав. В палаті мене переклали на ліжко – це вже мої хлопці. Того я не чула. А жінка спитала тихо:

– То не моя донечка?

– Ні, – відповіли їй.

– А де ж моя донечка? Де ж мені її шукати?

На те їй ніхто не відповів. Вона стала біля мого ліжка, помолилася, – та й пішла собі. Хто знає, може молитва цієї жінки спасла мене… Дай Боже, щоб знайшла вона свою донечку або… Своє здоров’я.

Я спала, прокидалася і знову засинала. Це тривало довго. Всі мої були біля мене. Свідомість поступово поверталася. Прибігла Валина Галя. Вона поцілувала мене і сказала:

– Якщо ще треба буде кров, то я здам.

Спасибі тобі, добра дитино.

Привезли напарницю по палаті. Вона теж була після операції. Але, на відміну від мене, була збуджена, навіть агресивна.

– Зачини двері, – сказала вона до Гени. Гена зачинив.

– А тепер дай закурити.

Ми всі засумнівалися, чи можна це робити. А вона сказала:

– Мені сам лікар давав затягнутися. Не бійся.

І Гена дав їй цигарку. Потім другу. Після того вона сказала:

– Тепер відчиніть вікно, провітріть палату і не переживайте – все буде гаразд. Тепер я буду спати.

 

Я одужувала. Тепер після операції не дають довго залежуватися, щоб рубців не було.

Зі своїми хлопцями я вже ходила по коридору, почувала себе терпимо. Я лежала у двомісній палаті, і моя «відьма» до мене не мала ніякого відношення. Аж тут в коридорі вона мене якось побачила:

– Ти дивись, як вона вже бігає, – сказала лікарка та й пішла собі. І, не повірите, наступного дня мені стало геть погано, і в цей день я по коридору не розгулювала.

 

Вдома. Нарешті. Слабка, але щаслива. Сальда від мене тікає: очевидно, дуже вже від мене медициною тхне. Я на неї образилася. Як я і передбачала: всі порозходяться, а мені – хоч мами плач: ні підняти що-небудь, ні зігнутися. Сашко жалів мене. Він навіть якось картоплю варив. А ще іноді мив посуд. Але ж він не завжди в хаті. А я забуваю, що не все можу. Вийшла на балкон, присіла біля якоїсь каструлі, а встати не можу – хоч плач. Але я не плачу, а регочу – голосно і весело. Хто б побачив, подумав би, що з глузду з’їхала. Щоб встати, мені треба обіпертися хоча б кінчиками пальців об що-небудь. Навприсяди задкую, дотягаюся до підвіконня, встаю. Неодмінно мушу поробити якісь вправи, щоб зміцнити м’язи на животі. Але я живу! І життя прекрасне, недивлячись на його прикрощі. Дякую всім, хто рятував мене. Дякую Богу і Пресвятій Богородиці.

Стала якась не схожа на себе. Я живу! Хай славиться день і сонце, і весь білий світ! І життя хай славиться! Я живу!

 

АВТОРСЬКА ПІСНЯ

А якщо вже я живу, то треба їхати на авторську пісню. Звичайно, треба. Конкурс чи фестиваль авторської пісні по системі УТОС проходив у Боярці, в нашому УТОСівському Будинку відпочинку. Це свято мало відбутися місяць тому, коли я саме була в лікарні, і я дуже шкодувала, що силою обставин на нього не потраплю. Але сталося так, що помер голова нашого товариства Акімушкін. В зв’язку з його смертю це свято перенесли. А тим часом і я з лікарні вийшла. От як все склалося.

– І ти поїдеш? – не вірив Фелікс.

– Ну звичайно. Фестиваль із-за мене відклали на місяць, доки я не вийду з лікарні і не оклигаю. То як же я можу не поїхати?

– Це ти серйозно?  Що, справді із-за тебе відклали фестиваль?

– Звичайно, – сміялася я. Мій Фелікс ніколи не відрізняв жартів від правди. Але те, що я вирішила їхати, були не жарти. Мене сварили мої дівчата.

– Ти собі уявляєш, що ти робиш? Слизько, зима. Не приведи Господи, ти впадеш. Що тоді?

– Я буду з Сашком.

– Та що Сашко? Воно ще дитина. А лікарняний? Ти ж на лікарняному.

– От і добре. З роботи не треба буде відпрошуватися.

– А як дізнаються, що ти на лікарняному, а сама по Києву шастаєш?

– Так у мене ж не грип, не застуда.

– Ет, з тобою говорити – що решетом воду міряти: даремна справа.

Наклеїли на взуття наждак. Правда, він довго не протримався. Якщо чесно сказати, мені й самій лячно було вириватися в таку дорогу. В останню хвилину я ледве не відмовилася від тієї затії, але вже дуже мені кортіло побувати на авторській пісні. Це ж так цікаво. У журі буде сама Наталя Бучель. Як би я таке пропустила? Хто знає, коли ще надумають наші щось подібне проводити? Та й чи будуть взагалі? Все тепер так міняється, і, на жаль, не завжди в кращу сторону. Поїду. Вже якось буде. Ще мав їхати Микола Красюк і Володя Кузьмів як акомпаніатор. Правда, акомпаніатора з нього так і не вийшло, але він все ж таки їхав. А я їхала з Сашком. Виїхали зазделегідь. Нас на вокзал проводжав Володя «приватизований». Хлопці підтримували мене з обох боків, і мені було зовсім добре йти, хоч і було досить слизько. Та сталося непередбачуване: стояли трамваї. Десь з годину ми простирчали на Підвальній. Все. Ми явно спізнювалися. Нарешті сіли на якийсь трамвай і доїхали до Привокзальної. А далі всіх пасажирів висадили, бо трамвай поламався. Господи, та що ж це таке? Їхати на вокзал вже не було сенсу: наш поїзд вже мав відійти. Що робити?

– А, Сашко, їдемо, а там побачимо. Може, наступним поїздом доберемось або як…

Знову вскочили в якийсь трамвай і таки доїхали до вокзалу. І яким же було наше здивування, коли ми побачили, що наш київський поїзд ще стоїть. Він запізнився. Бігати я ніколи не могла, тепер – тим паче. Але тут мусила. Бо ми не знали, доки він ще стоятиме, той поїзд, що вже давно мав відправитись. Попросилася в найближчий вагон: там вже пройдемо.

Красюк з Кузьмівим сиділи в вагоні. Хлопці хвилювалися. Володя Кузьмів виглядав у вікно, та мене не було. Все. Поїзд рушив. І тут заходимо ми з Сашком.

– Як це ти? Де ви взялися?

– Та от… Ви вже вибачайте, із-за нас трохи затримали поїзд.

– Як це?

– Та ми спізнювались і довелося нас почекати. Не міг же поїзд відправитися без нас.

Всі сміємося. Їдемо. Не може ж і справді відбутися свято авторської пісні без мене.

 

Все виглядало б більш-менш нічого, якби в нашому Будинку відпочинку було хоч трішечки тепліше. А то холод просто-таки паралізував. Дехто грівся пляшкою, дехто…  Словом, хто як міг. Для такої поїздки я була ще надто ослаблена. Це мені лише здавалося, що я вже зовсім здорова. До повного одужання було ще дуже далеко. Через той холод я в залі довго висидіти не могла, навіть в своїй пуховій хустці, накинутій на плечі. Ту хустку я скинула лише перед самим виходом на сцену. Місця розподілялися якось цікаво: окремо за текст, за мелодію і за виконання. Ми з Красюком посіли призові місця і дістали винагороди, але вони були такі мізерні, що, коли ми склали їх докупи, то ще треба було докласти, щоб купити пляшку горілки. А пляшку ми купити конче мусили, бо треба було пригостити чужого акомпаніатора, що виручив нас, бо наш Володя, видно, задуже грівся: напився так, що не міг навіть розтягнути баян, котрого, до речі, ми не мали, а тому ще треба було в когось його позичити. Словом, цирк! Такого я ще в житті не мала. Та все ж я не жалкувала, що поїхала: не дивлячись на мій стан, на всілякі наші пригоди, була задоволена, бо мала нагоду зустрітися з цікавими людьми. Нам аплодувала Наталя Бучель, а потім ми слухали, як вона співала, не по радіо, а з нашої сцени. Тепер аби тільки щасливо, без пригод добратися до Львова. Ми везли дипломи переможців.

 

ПРОЩЕННЯ

Захворіла Зоя Василівна. Вона просто потихеньку в’янула, втрачала сили. Викликали лікарку.

– Старість. Від того ліку нема.

У неї ніби і нічого не боліло, але вона вже не мала сили навіть встати. Гена і Світлана спершу жили у неї, але Світлана вже була вагітна і їй було важко доглядати хвору. Тепер з нею жила Лєна – моя старша невістка з малою Діною. На вихідні до них приїжджав Льоня з Калинова.  І це було справедливо, бо квартиру  мав успадкувати Льоня.

Вона лежала тиха, безборонна. То спала, то прокидалася, могла заснути, обірвавши розмову на півслові. Молоді ніяк не могли того збагнути.

– Ну хоч би вона трішки вставала, – казав Льоня.

– Вона не може, сину.

Лєна доглядала її, як уміла, хоча і їй було нелегко, бо була ще зовсім молода. Я приходила часто, бо Зоя Василівна і досі вважала мене своєю невісткою, хоча після мене мала вже «кроху», а тепер – Валю. «Кроха» колись була у Львові зі своїм ансамблем, то заходила до свекрухи. Я пригадую, як моя бідна свекруха невміло намагалася це якось від мене приховати. Для чого – того вона, певно, й сама не знала. Адже тоді Фелікс жив з «крохою», це була його законна дружина, а її невістка. А теперішню свою невістку Валю Зоя Василівна так і не бачила ще ні разу. Бачив Бог, вона знала лише мене з моїми дітьми, з усіма. Сашка вона також вважала своїм онуком.

– Ещё на Сашиной свадьбе погулять бы, – казала іноді. І от лежала.  Я намагалася приходити по можливості, а вже дзвонила щодня. Свекруха чекала моїх дзвінків. А якщо за клопотами я не подзвонила, тоді набирала мене вона, і в трубці танув її тихий голос:

– Чего ты не звонишь? Совсем меня забыла…

І мені ставало вкрай незручно. Їй явно вже йшлося не на життя.

– Ви, діти, купіть там все, що треба для такого випадку…  Маємо вже бути готовими. Це не завадить. Хай живе собі сто літ, – казала я своїм.

– Уже всё есть. Нужно только тюли купить, – казала Лєна.

– То купи, дитино.

І другого дня Оленка пішла купувати тюль. Діана бавилася біля хворої. Якби треба було, могла б вже щось і подати. Олена повернулася швиденько: жили у центрі.

– Бабушка ничего не просила?

– Нет. Она спала.

Та це вже був не сон, або, як то кажуть, сон вічний… Невістка подзвонила мені. Плаче. Добре у неї серце.

 

Ховали мою свекруху у Великодну п’ятницю. Священик не дуже хотів, але тягнути не було куди: надходило велике свято – Великдень. На Личаківському цвинтарі можна було поховати лише за великі гроші. Робили підзахорон у могилу Сергія Івановича. Це коштувало теж немало, бо треба було зсунути пам’ятник. Приїхав Фелікс і його брат Володя з жінкою та сином. Фелікс приїхав сам. Священик, як годиться, сказав, що Зоя Василівна прощається з своїми синами, з невісткою Азою та… Валею. Все правильно. А при чому тут я? Але й Зоя Василівна також тут була ні при чому. Просто так надиктували священику – так він і прочитав.

На поминках Фелікс сидів поряд зі мною і йому важко було стримати сльози: мати. Тут якось всі зрозуміли, що більше нас всіх вже нічого не з’єднує: втрачено притягувальний центр. Зоя Василівна любила, коли збиралися до неї на день народження чи на якесь свято. Я йшла з тієї хати з відчуттям якоїсь провини. І згадалося, коли сиділи ми всією родиною біля покійної і Лєна раптом в якомусь пориві заплакала і сказала:

– Зоя Васильевна, может я что-то не так сделала или не так сказала… Простите меня, пожалуйста…

Я йшла з тієї хати. Аж тепер закінчилося моє невісткування. Наближалися Великодні свята, захмарені родинним смутком. І хотілося мені, як і моїй невістці, заплакати і попросити прощення у своєї свекрівки: може, я щось не так вчинила чи була поганою невісткою. Та прощення треба просити у живих або ж у Бога. Прости нам, Господи, якщо можеш… Та Бог мовчить. Може й сам жалкує, що створив нас такими недосконалими, що можемо легко піддатися будь-якій спокусі. І знову я грішу. Прости нам, Боже, наш щоденний гріх, прости мені моє сквернослів’я. Але людина і справді далека від досконалості.