ЩЕ НЕ ВЧИТЕЛЬКА
Від Валентина Савельєва прийшов перший звуковий лист – на бобіні. Магнітофона я свого не мала, слухати пішла до Люсі. Слухали всі гуртом. Та й таємниць у тому листі не було ніяких. Була музика, були пісні, був живий голос мого шкільного товариша, котрий розповідав мені про своє життя. Цей голос звучав м’яко, якось по-домашньому, іноді на фоні музики, іноді музика відходила кудись… А іноді голос раптом замовкав, давав можливість послухати особливо гарну музику чи пісню… Дівчата дивувалися: таких листів ще ніхто не одержував. А я була горда з того. Мені було приємно, що хлопець стільки часу міг розмовляти зі мною, не чуючи моєї відповіді, ілюструючи свої слова гарною музикою.
Відповідь писали всі гуртом, без музичного оформлення, розмовляли, жартували, сміялися, розповідали. Отакими листами ми з Валентином час від часу обмінювалися. І мене не мучили докори сумління, бо я не дурила його, не загравала з ним. Та й він мені нічого не говорив про свою любов, хоча про те й говорити не треба було: вона звучала в кожному рядку, в кожній пісні, у дбайливо підібраній музиці. А все-таки я іноді картала себе:
«…А може хлопець на щось надіється…» Але сказати Валентину, щоб він не писав, не могла. Як таке скажеш? І як йому поясниш?.. Так і образити людину можна, просто так собі образити. А листів від Валентина я все ж чекала. Іноді він замовляв телефонну розмову, і тоді я йшла на пошту. Розмови були довгі, аж телефоністки дивувалися.
А поза тим я жила своїм життям, насиченим, цікавим і нелегким. Бо в житті мені нічого легко не давалося. Три директори змінилися на підприємстві, аж доки перевели мене з щіткового цеху на надомну роботу, на сітки. Тепер я вже не ходила в цех, а працювала, сидячи вдома. Робота ця була не надто прибуткова, але так мені було зручно. Але ця медаль мала дві сторони. З одного боку було добре, бо я могла працювати і слухати, що мені читають. А з другого боку – це була каторга, бо я не вміла (до речі, і зараз не вмію) чітко розпланувати свій час. То довше поспати хочеться, то їсти зварити, то кудись піти, а то просто голова розболілася. А наприкінці місяця доводилося наздоганяти і не спати ночами. Але однак так було легше, бо я сама могла керувати своїм часом, тепер більше часу приділяла університету. Та робота від того, звичайно, страждала. І мої заробітки також. Та головне для мене було – щоб не сварили, що я не виконую норми. Отож часом доводилося віддавати частину роботи людям, котрі хотіли і могли більше заробити. Іноді на роботу влаштований був хтось один, а працювала ціла родина. Особливо там, де були зрячі, то вони, звісно, дуже швидко ті сітки в’язали. Та сітки – це було діло десяте, головне для мене зараз був університет. Заробітки в мене були мізерні, але на той час я вже мала пенсію, тому жилося мені не так вже й погано, навіть читцеві платила.
За своїм цехом я сумувала, за людьми, за Юрком Григоровичем, за його піснями. Потім, колись, я ще буду працювати в цеху, електротехнічному, великому, більш сучасному, у ньому навіть був конвейєр, котрий, правда, ніколи не працював, але на обкладинку журналу все ж потрапив, та такого цеху, як був мій щітковий, більше не було…
Тепер я значно більше часу приділяла кухні. Куховарила. Каструлі в мене були тільки великі, бо готувалися не мудрі страви на цілий гурт. Але найкращими кулінарками у нас все ж були Оля і Марійка, а я вже щось у них переймала, вчилася. А ще приходила Клавдія Іванівна, моя шкільна вчителька. Від неї я вчилася найбільше: і варити варення, і робити всякі салати, а потім і консервувати. Це були будні. Та були і свята. Це, коли ансамбль наш, тепер він вже був «Струмочок», виступав десь з концертами, а це було досить часто. Або ми в себе щось організовували – це теж не було лише іноді. А без нас, звісно, нічого не відбувалося.
А ще були ворожіння на Андрія, Новий рік, коляди, дні народження. Ми були у вирі, не сиділи в затінку, у нас завжди щось відбувалося. Колись в університеті був такий викладач, мовник, котрий час від часу казав:
– О, старослов’янська мово, де ти?
Отак і мені хочеться іноді сказати:
– Роки мої, молоді, важкі і найкращі, де ви?
Та роки озиваються лише спогадами, сумними або веселими.
Зі Славою ми підтримували стосунки постільки-поскільки. Близькими вже не були. Я більше не бувала у неї вдома, хоча вона мене й запрошувала. Та іноді ми все ж спілкувалися, не цуралися одна одної. А часом мене ще й на відвертість пробивало. Потім сама собі не могла того вибачити. Та що ж…
Одного разу Слава й каже мені:
– Ходімо в бюро нашої первинки (первинка об’єднувала тих незрячих, що не працювали на підприємстві). Там планують відкрити вечірню школу для сліпих, та й вчителів приблизно намічатимуть, предмети розподілятимуть. То, може, й мені вдасться історію якось взяти. Ходімо зі мною.
– То й ходімо.
Я не сподівалася на якісь години, я ще ні на що не сміла претендувати, але знала, що Славі буде легше зі мною йти.
Прийшли. Я на таких засіданнях бувала не часто, тому сиділа, як мишка, зіщулена і тихенька. Це добре хтось придумав: вечірню школу для сліпих відкрити. У нас же стільки людей, що не мають освіти. А серед них є і розумні, і цікаві, і такі, що хотіли б щось знати. Але як їх умовити піти в ту вечірню школу? О, це буде нелегко, дуже нелегко.
Почали розподіляти предмети, прикидати приблизно, яких взяти вчителів для тієї вечірньої школи. Багато говорили, сперечалися.
І раптом я чую:
– Я думаю, що українську мову треба дати Тані Кноль. Дівчина вона розумна, активна, вчиться без відриву від виробництва, знає сліпих…
Я сама собі не повірила. Оце так! Не думала я і не гадала. Невже мені? Невже я буду працювати? Буду! Ще й як буду! Але ще боялася вірити. І правильно, що боялася. Он встає голова первинки Олексій Федотович Ракуса – вітчизняник, всі його шанують за розум і працьовитість. Він – історик, в зрячій школі працював. Я його учнів часто зустрічаю, з повагою про нього відзиваються. Що ж то скаже Олексій Федотович?
– От ви тут правильно вирішили, – мова спокійна, врівноважена, такого не можна не слухати… – ви тут вирішили дати Кноль години української мови і літератури. Це добре… А от Юрію Симончуку – російську… Це теж правильно… Але ні для кого не секрет, що Юрій у нас, між нами кажучи, трохи з націоналістичним ухилом.
Всі сміються. Олексій Федотович витримує паузу і продовжує:
– Так-от… Чи не краще було б поміняти їх місцями?.. Тані дати російську, а Симончуку – українську. Таня дівчина свідома, прогресивна, розумна, думаю, вона погодиться.
Боже мій, звичайно, я погоджуся. Російська, звісно, гірше. І це не мій фах. Та це однак була вчительська робота. І я сказала, сама себе не чуючи:
– Звичайно, я згідна.
– От і добре, – резюмував наш голова.
А на перерві підійшов до мене Микола Яремчук, що родом був з Тернопільщини і називав мене своєю землячкою. Він сказав:
– Ех, землячко, що ж ти наробила! Ми стільки часу потратили, щоб вибити для тебе ці години, а ти все зіпсувала. Адже на російську є претендент – Олена Васковська, жінка офіцера, незряча, з дипломом…
– І Ракуса це знав?
– Звичайно, знав. Тому й… Ет, що тепер говорити! Не бачити тобі годин…
Було образливо. Хоч на години я не сподівалася, але мені їх майже дали. Майже… Краще б не давали. Але було вирішено, хоча я не знаю, чи це рішення мало якусь силу.
І я взялася за роботу. Переймала молодших і старших людей, у котрих не було освіти, просила, доводила, умовляла, щоб йшли в школу. Одні відмовлялися навідріз, дехто скидав на вік, дехто обіцяв подумати. Словом, роботи вистачало. Треба було неодмінно набрати три класи. Це буде півставки. Кому буде?.. Та про це я ще не думала. Головне – набрати класи.
І таки набрали. Люди були здебільшого солідні, молоді було мало. І 1-го вересня для нас продзвонив шкільний дзвінок. І я пішла на свій перший в житті урок – урок з російської літератури, хоч офіційно я ще затверджена не була. Хвилювалася шалено. Мене слухали люди, що були старші від мене, розумні, що, можливо, знали від мене значно більше. Просто в них не було освіти, а в мене була… Майже була, бо я ще вчилася. І від того я почувала себе вкрай ніяково. Боже мій, як хотіла я, щоб уроки мої були цікаві і досконалі. Я працювала з асистентом, котрому сама й платила. Брайлівських підручників майже не було, а якщо були, то геть застарілі. У вільний час я збирала своїх учнів і читала їм твори, котрі вони мали знати за програмою, іноді знову ж таки залучала свого асистента. Словом, я дуже старалася, аж доки… Доки в школу не прийшла Олена Васковська. У неї було направлення і диплом. У мене ж не було нічого: ні направлення, ні диплома… І яке кому діло, що я бігала, вибиваючись з сил, щоб набрати оті три класи. В Олени Васковської був чоловік – радянський офіцер, і це було найголовніше.
Я передала їй всі свої записи і роздобуті з таким трудом програми. Було до сліз образливо. Ні, проти Олени Павлівни я нічого не мала. Ця жінка в 29 років втратила зір і була по-своєму нещасна, можливо навіть нещасніша за мене. Вона мужньо боролася із своєю бідою. Освоїла шрифт Брайля і тепер героїчно освоювала спосіб життя незрячої жінки. А це була нелегка наука, ой, нелегка… Як не дивно, тоді Олена Павлівна ще не писала ні віршів, ні прози. Писати вона стала значно пізніше. А тоді вона просто прийшла в школу, і я мала поступитися їй своїм місцем. Було дуже образливо. Мало того, що я набігалася по набору учнів, я ж ще й перевелася на заочне навчання, а це ж було набагато важче… Та що поробиш! Я мала змиритися. А що мені ще лишилося? Та мені в житті попри все завжди чомусь везло на добрих людей. На цей раз це був наш директор школи Машировський Петро Олексійович. Він сказав:
– Ви будете в мене працювати. Не цього року, то на наступний рік. Однак будете.
– Та… – скептично посміхалася я, – на наступний рік може й класів тих не буде, може й розвалиться все…
ГРІШНЕ ЩАСТЯ
Це літо було для мене не звичайним, дивовижним, повним чудес і звершень. Окрім надії, що я зможу працювати в школі, у мене була ще одна радість: я впевнилася, що Фелікс мене любить. Так, саме так – любить. Він сам про це мені сказав. Отак просто і сказав.
Ми сиділи в моїй кімнаті в гуртожитку. Він приїхав у Львів і прийшов. До мене прийшов – і я це знала тепер напевно. І вже від того була щаслива. Боже мій, яке щастя знати, що він мене любить. Тільки б знати, тільки б ще раз впевнитись. І нарешті, нарешті він сам про це мені сказав. Ні, він не обіцяв негайно розлучитися з жінкою і женитися на мені. Та я й не вимагала того, і не мріяла про таке. Мені б лише дитину. От про це я мріяла. Але Фелікс в першу чергу був членом КПРС. Він боявся осуду своєї партії, боявся за свій авторитет, за свою репутацію. А мені б лише дитя, маленьке, крикливе, аби тільки від нього. Який сором! Я собі навіть уявити не могла, як би це могло статися. Мені вже було 23 роки. Це було дуже старомодно, особливо, очевидно, з міркувань сучасної молоді, але я була ще дівчиною, хоч про мене ходило вже стільки пліток.
Надворі палав липень всім своїм щедрим теплом. Мліла від спеки зелень. Мліла я в Феліксових обіймах, щаслива, бентежна, застукана зненацька своїм шаленим коханням, величезним і палючим, як той липень. Ні, я нікого не могла любити всі ці роки. Мої маленькі симпатії і захоплення були такими мізерними. Я любила лише його, тільки його, понад усе, понад життя.
І сталося. Я святкувала своє весілля. Ні, заміж я не вийшла. Але весілля своє святкувала.
Десь музика грає –
У когось весілля.
Там хтось у віночку,
Закоханий, ніжний,
І вельон по плечах
Біжить білосніжний…
А тут за вікном
З вітром шепчеться гілля
І серце ридає.
А вітер шепоче:
«Чого ти зітхаєш?
Весілля своє ти давно відгуляла,
Віночок із мірту комусь дарувала,
А музика спала…
Та ти ж пам’ятаєш…
Вернути чи хочеш?»
Весілля не буде…
Без мірту і квітів…
І вельон по плечах не біг білосніжний…
Та поруч був він, найдорожчий і ніжний, –
Найкращий у світі.
Судитимуть люди?..
А ти чи осудиш,
Коханий і милий?
О ні, осудити мене ти не смієш,
Бо любиш, бо знаєш… Бо ти розумієш,
Чом вельон по плечах не біг сніжнобілий…
Цього не забудеш.
І я ходила, наче наречена, хоча нареченою і не була. А ким? Коханкою? Треба було називати речі своїми іменами. Не називалося. Ну яка я коханка? Він незабаром поїде – і все. Я це знала, я це розуміла, я з тим мирилася. І це було жахливо. Та я знала: нехай краще так, ніж ніяк… І однак я була щаслива. Попри все. Радість моя була така безмежна, що я не могла таїти її в собі. Горе і смуток мені легше було зносити самотою, ніж радість. До кого ж з радістю? Звісно, до Люсі, до Олі, вони зрозуміють, порадіють зі мною. Між нами ніколи не було заздрості на нещирості.
Знала, що буде розлука, що буде боляче, що він належить іншій, однак знала і те, що він любить тільки мене, одну мене. Тепер я могла відкритися йому, що понад усе хочу мати від нього дитину. Як не дивно, він дуже з того зрадів.
– Дружина боїться родити, щоб не зіпсувати фігуру.
– Які дурниці!
– У тебе буде хлопчик… Анатолій.
– Ні, у мене буде дівчинка, Оленка.
– То нехай Оленка, з бантиком… Або Ірина.
– Ні, Оленка. Я вже давно їй ім’я придумала.
– То нехай Оленка. Але ж тобі важко буде самій… А я буду знати, що ви тут самі, і не зможу вам допомогти. Мені теж буде важко.
– Це нічого. Я дуже сильна. Ти навіть собі не уявляєш, яка я сильна.
– Я знаю. Та все-таки…
Та цього разу, на мій великий жаль, не було ні хлопчика, ні дівчинки: просто я не завагітніла.
Фелікс поїхав. Я знову була сама. Але тепер щось тепле і живе ворушилося в моєму серці. Це був світлий спогад про моє грішне щастя. Тепер я чекала… Чого? Не знаю. Телефонного дзвінка, листа, його… Чекала чуда… І воно сталося: я одержала лист, ніжний, теплий, живий… Як колись в юності. Тільки це вже був лист не до дівчинки, а до коханої жінки, до мене. Хіба це не щастя?.. Відповідь я надсилала «до запитання», а одержувала – на університет. Згадали ми і про наш шкільний «шифр», ключик від якого знали тільки ми з Феліксом.
Я писала вірші, я була така активна і жвава, що дивувалися навіть ті, хто мене добре знав. Я знала, що хтось на світі мене любить. А що той «хтось» був жонатий… Це було дуже прикро. Це було просто жахливо. Але я вважала, що маю на нього більше прав. Так, вони розписані, по закону, документально. Але ж я любила його від своїх неповних 14 літ! Я любила його давно! Він був мій! Розуміла, що десь я не права, але відмовитись від нього тепер, коли я знала, що він любить мене… Ні, це було над моїх сил. І я чекала. Чого? Не знаю. Але чекала. Найкращі пісні, найкращі вірші, найкращі листи. У мене тепер було кохання. Справжнє… Я знала, що це гріх. Але цей гріх Бог мав би простити мені. Я вже давно відплакала його і відстраждала. А якщо ні… Ну, тоді нехай мене покарає, але нехай дасть мені ще хоч мить, хоч єдину мить того грішного щастя, п’янкого і солодкого. А вже потім – що буде. Я стала зовсім сентиментальною. Я залюбки бавилася з чужими дітьми, мліла від книжок про кохання, від пташиного співу, від гарних віршів, своїх і чужих. Я була щаслива. І хоч це щастя було грішне, та воно було моє. Ілюзорне, вистраждане, примарне, оманливе, але моє. А якщо вже так зовсім розібратися та ще прикласти до того здоровий глузд, то чи було це щастя?.. А може, навпаки, нещастя?.. Та розбиратися я не хотіла. Не хотіла, – і все…
А літо текло, текло, як річка, тепла і млосна, і несло мене за течією. І мені було так гарно, як ніколи. Це були найкращі дні моїх ілюзій, мого грішного щастя.