19 травня 2003.
Дороге, славне моє подружжя, пані Тетяночко і пане Лайоше!
Красненько дякую за листа. Я думала, що книжка о. Миколи «Документальні новели» десь загубилася. Добре, що Ви її одержали. Слава Богу, що Ви обоє здорові і маєте хороші світлі плани на майбутнє. Щасти Вам Боже! Співайте, несіть нашу культуру межи люди!
Хоч Галичина і так високо стоїть патріотично. Таких би ентузіастів, як Ви, хоч би декілька пар для Великої України! А то тут однорідне сіре болото. Нарід без пам’яті і почуття гідності. Аби мали сякий-такий гріш. І за цю мізерію, що завгодно ладні продати. Навіть і душу не пошкодують. Кажу, може грубо, та така істина. Я затрималася із відповіддю, бо хворію. Довго прийшлося пролежати. А кашляла так, що мабуть, все місто чуло. Наразі одужала. Взялась за листи. Телефонував п. Михайло Баран. Жаль, що має клопіт з ремонтом машини. Та слава Всевишньому, що сам лишився здоровим. Я так зрозуміла, що у нього все гаразд, звичайно, крім аварії. Він великий оптиміст.
Я просила книжку, що написала така собі диво-жіночка м. Львова, пані Тетяночка. Каже: «Хай автор цієї книжки Вам і пришле!» То може все-таки я дочекаюсь такого подарунку? Розповідав п. Михайло про ювілей 75-ліття. Він все робить «з розмахом». Це його стиль. Дай, Боже, дочекатись і подальших його ювілеїв! Щось нічого не чую від Ігоря Трача. Обіцяв по телефону вислати мені диплом лауреата конкурсу ім. Богдана Лепкого рукописів за збірки віршів о. Миколи.
Це було давно. Ще на початку зими 2002 року. І нічого. Я, звичайно, хвилювалася. Збірка віршів була ніби вже набрана. Та я нічого не знаю. У мене лишився великий архів творів о. Миколи. Хотілося хоч щось надрукувати. Та кляте безгрошів’я − лише як перепона. А безкоштовно ніхто нічого не робить. Таке наше життя. Я живу сама. Хочу щось написати. Та все щось заважає. Рада, що Ви, пані Тетяночко, мені написали. Живу тільки спілкуванням з друзями. Хай всемогутній Бог опікується Вашою родиною.
Ваша,
Варвара Соколовська
12 травня 2005
Доброго Вам здоров’я мої дорогі п. Тетяно та п. Лайоше! Христос Воскрес!
Дуже дякую за книжки. Читаю, правда, поволі, з лупою. Прикро, що не змогла вклонитись Його могилі на Провідний понеділок. Хворіла – ніяк не можу дати лад з тиском. Поклонитись від Вашого імені змогла моя родина. Відвідали свого батька і діда Його діти та внуки.
Мене також родина часто відвідує. Читаю їм Твою поезію, розповідаю про Тебе, Тетяночко, що знаю сама. Навіть сусідам розповіла, які то в мене дивовижні особистості зі Львова. Тішуся, що вдається Тобі, моя люба Тетяночко, писати вірші і поширювати межи людей.
Зичу Тобі не втрачати пориву до творчості. О. Микола казав: «Коли я щось пишу, тоді і живу». А писав він завжди − до останнього свідомого дня. Мав феномен пам’яті. Диктував поезію і прозу напам’ять зі всіма розділовими знаками. Коли я десь поставлю (щось від себе або пропущу) – він зауважив. Не терпів мого втручання, хоч часом погоджувався зі мною. Але таке бувало рідко. Він не списався, як, ото, кажуть про старих поетів. О. Микола мав би ще писати дуже багато талановитих творів.
Він не мав можливості багато літ писати. А коли ця нагода для його творчості стала, треба було вже вмирати. Лишив багату творчу спадщину. Може колись вдасться щось опублікувати. Поки що нічого не виходить. Та у нас лишаються діти й онуки. Можливо їм буде до снаги видати. Надіюсь на зміни в Україні у видавничій справі. А поки що тільки пишу, телефоную, а «віз і досі там». Отакі мої справи. Пожалілася. Я терпляча, та вряди-годи терпець уривається. Добре, що маю багату інформацію про життя в нашій державі. Цим і живу. Вчора дивилась по телевізору телеміст з нашим президентом. Всевишній послав нам такого мудрого, терплячого патріота на главу держави. Натомість про населення нашої держави невідомо хто потурбувався. Не інакше, як нечистий. Та добро переможе, я певна. Наші нащадки живуть краще, ніж ми жили. Дай, Боже, здоров’я президенту і здоровому глузду українців, аби разом збудували справжню Україну! Молюсь з надією.
Зичу Вам обом здоров’я і творчої наснаги. Обнімаю.
Ваша, Варвара Соколовська