СУМНИЙ ВІНОК ЮЛІАНУ ВОВКУ (СВІТЛОЇ ПАМ’ЯТІ)

Кладу своєрідний вінок на твою могилу, дорогий наш товаришу Юліане. Власне, не вінок, а слово своє. І нехай воно тобі не вадить, нехай легким пухом ляже тобі на груди, а поміж людьми нехай залишеться світлою пам’яттю про тебе і про твої пісні.

Ні, це не буде повна чи скупа біографія Юліана Вовка. Хоча може й вартувало б. Але не хочу послуговуватися датами. Це буде просто людський спомин про талановитого музиканта, творця пісень. Те, що він керував капелою бандуристів «Карпати» – це була його робота, яку він виконував, як міг, як умів. Комусь це подобалося, комусь не дуже, як це буває завжди. А от «Струмочок», спершу дівочий, а потім жіночий ансамбль, – це було зовсім інше. Це була його творчість. Юліан плекав свій ансамбль, беріг його від буденного стандартного звучання. Юліан керував «Струмочком», але ми, учасниці ансамблю, були частинкою його життя: він вчився з нами в школі, а потім дорослішав разом з нами, мужнів, набирався досвіду і вже не міг ставитися до «Струмочка» просто, як до своєї роботи.

Юліанове життя склалося нелегко. Ще хлопчиськом до рук йому потрапила сумна знахідка війни. Поранення і повна сліпота. Отже, школа для сліпих дітей. На щастя, ніяких слідів на обличчі. Чи легко було юнакові адаптуватися? Не думаю. Але про те він ніколи не говорив.

В школі Юліан вважався красенем. Дівчата мліли за ним. Він не обділяв їх своєю увагою, та все ж віддавав перевагу музиці. Годинами міг сидіти над нотами і вчився, вчився. Грав на баяні, на піаніно, на домрі, кларнеті і на клавішнику. А ще на чому? Та Бог його знає, на чому ще. Мені тоді здавалося, що всі інструменти просто беззаперечно корилися йому.

Закінчив школу. Була єдина думка: вступити у львівське музичне училище. Та до екзаменів так і не дійшло. Послухали Юліанову гру і чесно сказали:

– Граєш ти прекрасно, та ми тебе не приймемо, бо ти сліпий.

Було таке в радянські часи. Сліпий мусив долати неймовірні труднощі, аби кудись поступити. Звичайно, і в ті часи, як і зараз, люди траплялися всякі. Поїхав Юліан в Дрогобич, а там, немало подивувавшись з його здібностей, сказали:

– На першому курсі тобі, хлопче, нічого робити.

І прийняли Юліана на другий курс.

Вчиться Юліан. Сумує за Львовом, але вчиться. Бо що вдієш? Такі реалії.

А у нас на підприємстві, де працювали сліпі робітники, вся художня самодіяльність занепала – Юліана нема. І «Струмочок», і духовий оркестр, і інструментальний квартет. Забігали всі, заметушилися. Тоді, щоправда, за художню самодіяльність трохи-таки вболівали. Вже не знаю, яким чином, на які важелі треба було натиснути, але Юліана таки перевели у львівське музичне училище. Ясна річ, на другий курс.

– Ти перехитрував нас, – сказали Юліану Вовку в училищі. А він що? Та нічого. Скромно промовчав та й став вчитися тепер вже у Львові.

Потім була консерваторія. Навчання і робота. Роботи було багато. Робота і творчість.

Як люди ми буваємо всякі: грішний кожен по-своєму. Бо тільки Бог безгрішний. Мав свої мінуси і Юліан. Як людина. А як музикант, як творець пісень, обробок – це був талант беззаперечний, і того не можуть заперечити навіть Юліанові найбільші недоброзичливці. А вони, ті недоброзичливці, безумовно, були, їх просто не могло не бути, бо вони – супутники всякого таланту.

Коли Юліана не стало, була надія, що його пісні вийдуть хоч маленьким збірничком. Пісні і обробки. Тепер знаю: не вийдуть. Не вийдуть ніколи. Все занадто просто і банально: нікому за це взятися. І якби навіть хтось такий знайшовся, то не мав би такого права – є близькі і рідні. Але вони тим займатися не будуть. І не дозволять іншим, бо вони – спадкоємці і Юліанових пісень, і Юліанової слави. А пам’ять? Обійдеться якось без них. І обходиться. Тільки-от… Юліанові пісні розійдуться сиротами по світу, загублять своє авторство, в кращому випадку стануть народними – найвища нагорода для автора. А було й таке, що ті пісні привласнювали собі маститі композитори. Було таке, і я це знаю не з чужих слів. Мені самій доводилося відстоювати авторство пісні Юліана Вовка «Ой ти, струмочку» на слова Миколи Шпота. А «Галичаночка» на вірші Миколи Красюка? Скільки виконавців, і талановитих, і не дуже, часом співали ті пісні натхненно, а часом перекручували їх на свій копил. А що зробиш? Співати ж не заборониш.

І не знав Микола Вінграновський, що його прекрасні вірші Юліан Вовк поклав на музику – і зазвучала ніжна і голублива «Колискова». Кращої мені не доводилося чути. Не знав про те Микола Вінграновський. Бо звідки б мав знати? Ми все збиралися, та так і не зібралися надіслати ту пісню славному шістдесятнику. Одвічне наше: «Нехай там, колись». А з добрим словом завжди треба поспішати, бо часом можна і не встигнути. Так і вийшло.