Щоб ожила княжна
(повість без чарівників)

Мені не спалося. Була вже друга половина ночі. У мене таке часто буває, що мені не спиться. Тоді я встаю, йду до свого кабінету і щось пишу. Найчастіше серед ночі пишуться казки. От і зараз… Не встигла я вмоститися в своєму улюбленому фотелі, як… Хтось легенько постукав у шибку. Перший поверх, то нічого дивного. Але ж ніч… Я подивилася у вікно. Ніч була дуже темна. Біля вікна я побачила постать в білому. Дівчина. Вона щось явно казала. Але пошепки. Або зовсім тихо. Я відчинила вікно. Мені конче хотілося знати, чого хотіла та дівчина, що вона казала. І я почула її. Чистий і тихий голос. Так, наче вітер шелестів листям.

– Напиши про мене.
– Написати про тебе? А хто ж ти така?
– Я – княжна Регіна.
– Княжна? В наш час?
– Але ж я не з вашого часу.
– А коли княжив твій батько?
– Три століття тому.
– То ти… То тебе нема?
– Не зовсім… Я ніби є і ніби мене нема. Тобі це важко зрозуміти. Але я не можу тобі того пояснити. Якщо ти про мене напишеш, то я оживу.
– Оживеш? А зараз ти…
Дурна балачка. Три століття тому княжив її батько. То що? Мені раптом стало по-справжньому страшно. І як мені прийшло до голови відчинити серед ночі вікно? Я взялася його зачиняти, та воно не піддавалося. Оце так оказія!
– То ти напишеш?
– Спробую. Але ж я про тебе нічого не знаю.
– То нічого, що не знаєш. Вигадай щось. Аби лише про мене. І я оживу.
Я нарешті зачинила вікно, та ще довго не могла відійти від побаченого і почутого. Мене переповнювали емоції. Я хотіла писати вже, негайно, зараз же. Про княжну Регіну. Аби вона скорше ожила. Хоч я не могла собі уявити, як таке може статися. Гальмувала себе. Треба було якось окреслити образ, продумати сюжет.
«Не зараз, не зараз, – заспокоювала себе. – Не можу я писати абияк».
Але заспокоїтися було не просто. І спати я також вже не могла.
Починався ранок. Сходило сонце. І якось не вірилося, що зі мною могла причинитися така нічна пригода. Але ж це був не сон. І княжну Регіну я бачила не у сні. Правда, лише її постать. І голос її чула.
– Якщо ти про мене напишеш, то я оживу.
Так сказала княжна Регіна. І тепер я мусила про неї написати. Мусила. Щоб вона ожила.
По трохи в моїй уяві став вимальовуватися замок, в якому жив князь зі своєю родиною. Стривайте. Я навіть знала його ім’я. Знала і забула. Невже забула? Ні. Пригадала. Його звали… Так, без сумніву, його звали Олейко. А дружину його… А дружину звали Анна. Анничка. Ні, Анничкою її називали в дитинстві. А тепер вона була княгиня Анна. Анничкою її більше ніхто не називав. Хіба її старенька няня. Тільки на самоті, тільки тоді, коли їх ніхто не чув. Анна. Княгиня… Князь Олейко був занадто добрим, поступливим. Він на думку Анни не годився на князя. Був розумний, то правда, всі його любили, але ніхто не боявся. Що то за князь, що не може нікого стратити? От якби княжила Анна. Тоді все було б зовсім по-іншому. Вона б у князівстві швидко порядок навела. Голови летіли б тільки так. Олейко Анну слухати не хотів. Зовсім не дослухався до її порад.
– Ти, Анно, краще займайся вихованням доньки. Слідкуй, щоб Регіна дістала виховання, яке повинна мати княжна. А княжити вже дозволь мені.
Єдина донька Регіна була у них. Що в розкоші росла – про те й казати не треба. Та мала дівчинка й обов’язки. Мусила вчитися. Вчили її легко граційно ходити, танцювати, музикувати. Це зрозуміло. Треба. Без того не можна.
– А навіщо Регіні вчити іноземні мови? – дивувалася і обурювалася княгиня.
– Люба моя, треба. Ми не знаємо, хто буде її чоловік. Може й на прийняттях доведеться їй бувати, з іноземцями розмовляти. Має бути розумна і обізнана.
– На прийняттях! То хіба нема перекладачів? Навіщо княжній клопотати голову мовами і всякими науками?
– Ти, серденько, роби те, що я кажу. Я краще знаю, що Регіні треба.
– Їй треба вдало вийти заміж. От що їй треба.
– Про заміжжя думати ще рано. І їй, і нам. Прийде час – подумаємо.
– І зовсім не рано. Треба заздалегідь обдумати все і добрати Регіні добру пару.
– Вибачай, люба моя, та я свою доньку неволити не буду. За кого схоче, за того й піде.
– Я розумію. Ти свою єдину доньку хоч і за садівника ладен віддати. Аби тільки був станом високий та під чорним вусом.
– А хоч би й за садівника. То й що? Аби дочці до любові. Аби вона з ним щаслива була.
– Отакої! До любові!
– А чого їй ще? Багатство має. Я їй, одиначці, стільки всього надбав, що більше їй не треба.
– А рід? А герб?
– Герб ми свій маємо. А рід… Не в докір тобі, серденько… Коли я тебе брав, то не дививя на твій родовід. Бо я любив тебе.
Княгиня розплакалася.
– Дорікаєш мені, що я простого роду? Але ж то було колись. Тепер інші часи.
– Перестань, Анно. Не дорікаю я тобі, а просто нагадую те, про що слід пам’ятати. І колись про знатність думали. Ті, кого це хвилювало. Я не думав. Я любив. І зараз не думаю. Аби наша донька щаслива була. Але чого ми собі таким голову морочимо? Ще рано тим журитися. Княжній Регіні саме час на балах танцювати та на бенкетах витьохкувати. А нам з тобою дивитися і тішитися, яку гарну ми доньку маємо. Ой, заговорився я тут з тобою. А у мене сьогодні важлива аудієнція. Заморський принц приїжджає. Хоче, щоб я з ним угоду підписав. Військо йому потрібне. Начебто мені воно не потрібне. Та нехай приїжджає. Поговоримо. Я його виручу, а він мене.
– Принц? А якого він віку?
– Ще не старий, але вже й не юний.
– Одружений?
– Либонь, ще ні.
– А ти й не поцікавився.
– А навіщо?
– Та як навіщо?
Очі у Анни загорілися.
– То може…
– Сказав же: ще рано.
– А може ти подумав би про нашу Регіну. Принц все-таки.
– Ти мислиш так, наче наша Регіна в дівках засиділась.
– Треба думати зарання. Щоб не було пізно. Щоб і справді не засиділась.
– Не засидиться. Регіна? Ти нашу дочку не дооцінюєш.
– Боюся продешевити.
– А ти її що, на торги виставляєш?
– Ну… Кожна дівчина це до якоїсь міри товар.
– Тільки не наша Регіна. Все. Пішов я. Не гризи себе, серденько, тим, що нема чим.
Князь пішов, а княгиня все думала та й думала.