Остання Баба Яга на землі

Добре тому жити, у кого в хаті тепло, в кого хліб водиться, родина годиться, без сварок обходиться. А ще… В кого здорові діти, сусіди не чваньковиті. В гості покличуть, грошей позичать, а як свята надійдуть, то й самі не забаряться в гості прийти. Отак жилося і Степану Череді. П’ятеро дітей йому Бог дав. Гурточок не малий. Сказано – череда. Та в згоді та любові діти ростуть здорові. Отак і в Степана. П’ятеро хлопців, як соколів: рік за роком, один по одному. Хтось заздрив Степанові, хтось співчував, а хтось просто тішився за його родину.

– Зате, Степане, як сини виростуть, буде вам добра поміч і вдома, і в полі.
– На те й сподіваюся, – у вуса посміхається Степан, а очі світяться радістю.
Та сталася прикрість: позаздрив хтось на Степанових дітей. Чи то позаздрив, чи так лихо намислив. Зурочити – не зурочив, а став по одному хлопцеві викрадати їх тихо і непомітно. Лягали спати всі, а коли прокинулися, то найменшенького, Сергійка, не було.
– Ну як же так? – плакала мати. – Він же спав. Я ж його сонного накривала.
А Степан нічого не казав, тільки брови хмурив, а пасмо сивого волосся в його чорному чубі проросло.
Тривога панувала в Степановій хаті. Діти – як діти: в хаті їх не втримаєш. Мусять бігати і бавитись. З тим ростуть всі діти. Отак бавилися вони в садочку, коли раптом скрикнув Василько. Скрикнув – і зник. Всі кинулися його шукати. Батьки повибігали з хати, сусіди збіглися – нема Василька. Мати у розпачі руки заламує, плачем заходиться.
– Ну як же так? Нікуди ж їх не відпускала, тут у садку бавилися.
– Як собі хочете, – сказав Степанів кум сусід Петро. – Хочете – вірте, а хочете – ні, а без нечистої сили тут не обійшлося. Або злі чаклуни заповзялися, або елементарно: Баба Яга.
– Та ну, Петре, – понуро запротестував Степан. – Це ж тільки в казках таке буває, а в житті – як у житті. Яка там Баба Яга! Хто і коли її бачив?
– А може хто й бачив. То хіба прийшов би вам розказувати? Ну, як собі знаєте. Я своє слово сказав.
Галасу наробили на все село. Бо ж таки біда. Поліцію залучили. Та де там! Нема дітей. Вже двох. Найменших.
– Не знайшли. І не знайдуть, – вів своє кум Петро. – Бо то не прості собі злодії. Таких би знайшли. То нечиста сила.
Та Степан в таке не вірив.
Тих трьох дітей якийсь час вже в хаті тримали, а вночі з ними в кімнаті Степан ночував. Та хіба ж ти дітей під замком триматимеш? Вийшли діти в садок – і Степан з ними, крок в крок. Стежить, кожного на оці тримає. І що? Однак не встеріг. Цього разу зник Андрійко. Навіть без крику. Був – і зник. Двоє хлоп’ят у Степана зосталося. Смуток і горе запанувало в Степановій хаті. Сусіди співчувають, зітхають, а зарадити нічого не можуть.
Пройшло скількись часу. Степан і Орися думали, що на тому їхні біди закінчилися. Про своїх синів не забували й на хвилину. Та горю був ще не кінець. Одного дня Миколка повернувся без Данилка. Зник і Данилко. Мати ридала.
– Не пущу тебе, Миколко, з хати. Не пущу. Один ти у мене зостався. Будь мені в хаті перед очима.
– Мамо, а корову хто буде пасти?
– Нехай в хліві стоїть.
– Не може корова весь час в хліві стояти. Тепер літо.
Миколка найстарший був, то й найрозумніший. Але й він не встерігся. Пас собі корову, не чекаючи лиха. Хоча міг би й чекати, бо ж братики його зникли. Та несподівався хлопчик, що таке може трапитися і з ним. Невидимою підкралася до нього Баба Яга, доторкнулася до нього, щось тихо сказала – і став він маленький-маленький, наче лялечка, в пору дівчаткам бавитися. Взяла тоді його Баба Яга в пелену та й понесла. Кричав Миколка голосно, кликав друзів на допомогу, та ніхто його не чув. Бо, ставши маленьким, хіба міг він так голосно кричати? Це тільки йому здавалося, що він кричить голосно.
– Кричи, кричи, – хихотіла Баба Яга. – Тебе однак ніхто не почує.
Принесла його на своє подвір’я, витрясла з пелени – і став Миколка таким, як був, і зростом, і голосом. Тут він побачив чотирьох своїх братиків. Зрадів хлопчик, що вони живі та здорові, кинувся до них, та вони були якісь не такі, якісь наче заморочені. Бавилися собі камінчиками, гілочками, та трісочками, не звертаючи на Миколку жодної уваги.
– Сергійку, Васильку, Андрійку, Данилку, – в розпачі кликав їх Миколка, та вони його не впізнавали. Бавилися собі, а їхні оченята були наче якісь порожні: дивилися і наче нічого не бачили.
«Що з ними? – думав хлопчик. – Чому вони мене не впізнають? Щось зробила з ними Баба Яга. Мушу бути обачний. Я ж таки старший, то мушу бути і розумніший».
А Баба Яга біля Миколки квокою ходила, лагідно щось казала, а її очі були злі, аж колючі. Та хлопчик її не слухав. Він дивився та й дивився на своїх братиків.
«Що ж вона з ними зробила? Як зробити так, щоб вони стали такими, як були?»
І на очі йому навернулися сльози. А Баба Яга знай своє торочила.
– Бачиш? І братики твої тут. Чемненькі, здоровенькі. І ти таким будеш. Зараз я тебе чаєм напою – і буде все гаразд.
«Ага! Напоїш! – думав Миколка. – То ти їх могла напоїти, бо вони маленькі. Мене не напоїш. Я не такий дурний».
Вдав, що п’є той чай, а сам непомітно вилив його під паркан. Сів Миколка біля братиків і вдав, що бавиться разом з ними. Все робив, як вони робили. Складав камінчик до камінчика, тулив трісочку до трісочки.