А черемха проситься:
– І мене візьми.
Роситься-мороситься
Втіха без зими.
Відлюбилось
Бузок зацвів так рано сього року,
Такий духм’яний і такий… Живий.
Весна йому не шкодувала соку.
Він кожен рік цвіте і все новий.
Як відвернути заморозки вдасться,
То, може, вродить досить черешень.
У когось тут закінчувалось щастя,
А в когось починалося лишень.
Про власне щастя думать не хотіла.
Воно було – і вже його нема.
Відходячи, торкнулась мого тіла
І душу приморозила зима.
І несла у полатаній торбинці
У ті весняні паморочні дні
Свої зимові, крижані гостинці:
Комусь веселі, а мені – сумні.
Я до зими звернулася з докором.
– У тебе ні краплиночки жалю.
Чи не ганьба? Чи пак тобі не сором?
Адже я ще по-справжньому люблю.
– Ну вибачай, твоє вже відлюбилось,
І вороття назад уже нема.
А в мене серце билось, билось, билось.
Чи вже була весна? Чи ще зима?..
Ось-ось у лузі зацвіте калина
Вже тане сніг. Клопочуться вітри,
Як землю осушити від болота.
Щоб знали ви, то немала робота.
Ось-ось весна вже вийде з-за гори
І стане в лісі, і озветься птахом –
І все зазеленіє, зацвіте.
Скептично скаже хтось: – То ще не те.
Зима ж відступить з величезним страхом.
В черевичках зелених,
У вінку з першоцвіту
Йде дівчатко до мене,
Йде по білому світу.
Вранці сонечко встане
І нап’ється з криниці,
І здивовано гляне
У дівочі зіниці.
Вже розкувала ріки і стави
І журавлів покликала додому.
Щоб гарно нам жилося в світі тому,
Насіяла і квітів, і трави.
Така всевладна і непереможна
Вона собі по білім світу йде.
Їй кориться старе і молоде,
Бо не коритись їй ніяк не можна.
По садках і по луках
Йде весна русокоса.
Ти подай мені руку,
Ти скупай мене в росах.
Ти пройдися по селах,
Назбирай медоцвіту,
А вже потім, весела,
Йди по білому світу.
Вже соловейко розбудив гаї,
І розпустились котики вербові.
Усе живе на світі від любові,
Нам тільки треба берегти її.
Запахне медом кожна стебелина,
Земля озветься до плугатарів.
Вже промінь сонця землю обігрів.
Ось-ось у лузі зацвіте калина.
Хай вітри кольорові
Принесуть нам кохання,
І нехай від любові
Буде кожне зітхання.
Ти скупай нас в любові,
Ти скупай нас у зливі,
Щоб були ми здорові,
Щоб були ми щасливі.
І покличе когось…
Життєдайної сили набиралися брості,
Вже земля свої соки дарує полям.
Я стою і чекаю птахів з високості
І рукою махну мандрівним журавлям.
Повертайтесь, птахи, повертайтесь додому,
Вже за вами стужились гаї і ліси.
Як же добре почути в повітрі дзвінкому
Ваші вмиті росою й дощем голоси.
Соловейко чи жайвір, чи сива зозуля…
Це ж таке невід’ємне для кожного з нас.