Не тримаю
Доторкнися крильми
І мене обніми –
Мені більше нічого не треба.
Та невже це не ти?
Та невже це не ми
Під веселою просинню неба?
Що змінилось у нас?
Може день? Може час?
Може мрія забулась зваблива?
Чом завія сумна
Припада до вікна?
Чом не можу я бути щаслива?
Чи змінилася я,
Найдорожча твоя?
Може хтось нас зурочив глумливо?
Може заздрість чужа
Без меча, без ножа
Нам завадила жити щасливо?
Може винна зима,
Що любові нема?
І куди вона ділась – не знаю.
Коли ти розлюбив,
Все, що мав, розгубив,
Що ж, іди, я тебе не тримаю.

Той поет і досі вірші пише
Я написала листа лелеці,
Аби він скорше приніс весну.
Я не хочу ходити на лекції.
Мене любов позбавила сну.
Закохалася я в поета.
Ах, які він вірші писав!
Ним захоплювалась планета,
Та чомусь він про те не знав.
Його вірші напам’ять вчила,
Його вірші читала всім.
Вочевидь, є на те причина,
Що мені він не відповів.
Закрутилася потім у вирі,
Бо весна, бо слова, слова…
Хоч прості, але дуже щирі.
Була певна, що я права.
Я не пишу вже листів лелекам,
Бо весна і так прийде колись…
Я тоді була така далека
Від тих мрій, що так і не збулись.
В полі вітер пшениці колише.
Щось не так, щось так в моїм житті.
Той поет і досі вірші пише,
Та тепер вони чомусь не ті…
Як захочеш прийти
Не приходиш – то, певно, й не треба.
Як не любиш, то сенсу нема.
Я навчилася жити без тебе –
То й радіти навчуся сама.
Проклинати тебе я не буду.
Хай тебе обминає все зле.
Знаю, зовсім тебе не забуду,
Але рана моя заживе.
Вдам, що все це мине не тривожить,
Що біда ця, мовляв, не біда.
Не приходь. Помогти вже не зможеш.
Ти далекий від нас. А шкода.
Син про тата спита неодмінно.
На слова моє серце скупе.
– Тато твій в катастрофі загинув.
Так… Звичайна собі ДТП.
Гріх візьму я на зболену душу.
Варіантів у мене нема.
Так сказати я синові мушу,
Щоб він знав, чом без тебе, сама.
Наді мною невладні закони.
Наді мною мав владу лиш ти.
Не приходить. Чи зніми заборони
І прийди, як захочеш прийти.