Була весна тоді,
Весна була.
Хилились кучері
До кіс моїх.
Ми не розлучені,
Ми – біль і сміх.
А я все прагнула
Твого тепла.
Була весна тоді,
Весна була.
Хилились кучері
До кіс моїх,
Та вітер змучений
Не слухав їх.
Не вірив вітер вже
Твоїм словам,
І ти, здається, їм
Не вірив сам.
Так солодко не пахне вже бузок
Я в той день була така щаслива,
Може найщасливіша на світі.
Але я тоді про те не знала.
Я про те дізналась лиш тепер.
Гріло сонце і шуміло море,
І кричали чайки у блакиті.
І була до мене схильна муза,
Та одна із дев’яти сестер.
Я в той день була така вродлива,
Може навіть найгарніша в світі,
Але я тоді про те не знала.
Я про те тепер лиш здогадалась,
Коли впала сивина на коси,
Коли весни відлетіли в вирій,
А на душу опустилась осінь…
І обняв мене пекучий жаль.
За веснами, що в вирій відлетіли,
За квітами, що одцвіли дочасно.
А спогади далекі… Так боліли…
Я не скажу, що я тепер нещасна,
Але тоді… Була така щаслива,
Що може найщасливіша у світі.
Періщив град і нуртувала злива.
І грім гримів, був вітер в верховітті.
Таких громів чомусь тепер нема.
Ні зливи, ні дощів, ні навіть глоду.
За веснами відразу йде зима…
І крутить ноги. Мабуть, на погоду…
Так солодко не пахне вже бузок.
На те ніхто уваги не звертає.
Та годі вже немудрих тих казок,
Що старість молодим розповідає.
То може й я колись…
Вже постаріли парубки мої.
Дідами стали, але ще при силі.
Їм сняться ще колишні солов’ї
І ті дівчата, що вінки носили.
І парубоцькі танці запальні,
І голову, завзяті і безпечні.
Були часи, веселі і сумні,
І жарти, може часом не доречні.
Є що згадати… От якби ще раз
По-молодому на коні промчати…
А перелаз, високий перелаз…
А ті дівчата… Ах, які дівчата!
Бабуся Ганна… Погляд мов горить…
Либонь, згадала щось, таки згадала.
А може, що й про те не забувала,
Що десь живе і серце бадьорить.
На мить забула про радикуліт,
Пройшлася по-дівоцьки, з вихилясом.
– Ти, Ганно, скинь ту зайву купку літ,
Щоб не зігнули, не зламали часом.
– Ой, Василино, то такі літа,
Що важко нести і кидати шкода.
Вже й ти не та, і я таки не та,
А гріє душу та колишня врода.
І перша та колисочка з лози…
– А парубки до нас таки ходили.
– А гарбузи які тоді родили.
– О, то були справдешні гарбузи.
І засміялись – аж пішла луна –
Далеко, поза річку, аж до гаю.
То може й я колись отак одна
Свою далеку молодість згадаю.
Для тих, хто не зрікається любові
Ворожили цигани
Ходили цигани і ворожили.
Як хтось щось поцупить – то не без того.
І злості на них не було ні в кого.
Їх пам’ятають ще старожили.
Було це колись по наших селах:
Стануть табором десь у полі.
А вже циганчата, замурзані й голі,
І в кожного пісня, сумна чи весела.
Кому яка випаде. Що до роботи,
То не було між ними ледачих.