38

І дівчинка щасливо засміялася.

– Ку-ку, Софійко, – привітався Дощ. – О, у тебе нова
парасолька! А чому ти сумна? Не сумуй, а то я стану
сумним осіннім дощем.
– Я вже не сумую, Дощику. Я думала, що ти вже до
мене не прийдеш.
– Чому ти так думала?
– Бо у мене вкрали мою чарівну парасольку, і я
думала…
– Ото смішна. Та парасолька зовсім не чарівна. То ти
чарівна, Софійко. Всі чари в тобі. В твоїй усмішці, в твоїй
доброті. Мені хочеться бути з тобою поряд. От і все.
– Як? А ти ж казав колись, що моя парасолька чарівна.
– Вибачай, дівчинко. Я так пожартував. Я хотів, щоб
тобі цікавіше було, щоб ти в казку повірила.
І вони обоє радісно засміялися. Дощ пустився
потужний, веселий, проливний, такий, якого всі чекали.
А потім він трохи стишився і сказав:

– Знаєш, а я бачив твою стару парасольку.
– Та ну! А де ж ти її бачив? Ми з мамою ту парасольку
цілий ранок шукали.
– У Баби Яги Тринди і в чаклуна Базіки. Вони ходили
з цією парасолькою туди-сюди. Певно, також думали,
що вона чарівна. Я ще здивувався, бо відразу впізнав
твою парасольку. Я ще подумав : чи йти, чи ні? А потім
вирішив тебе почекати.
– То це вони вкрали мою парасольку?
– Виходить, що так. Вони, мабуть, думали, що та
парасолька чарівна. Ха-ха-ха!
39

– Я й сама так думала. А що це за чаклун, що не
може дощу начаклувати?
– Бо не чаклун він зовсім. Одне слово -Базіка!
Дивися, дивися, он вони ідуть. Із твоєю парасолькою.
Цікаво.
– Дівчинко, дівчинко, -обізвалася Тринда. -Чи це
часом не твоя парасолька?
– Так, моя. Я впізнаю її. А звідки вона у вас взялася?
– Ми знайшли її, – брехав Базіка. – То чи не хотіла б
ти часом помінятися парасольками? Ми тобі твою, оту
, що знайшли, а ти нам свою, оту, що маєш зараз. Не
можемо ж ми під дощем іти без парасольки.
– Звичайно, можна було б і помінятися. Але ж
теперішня моя парасолька зовсім нова і дуже гарна.
– Але ж стара краща.
– Ну чим вона краща? Я любила її, але, коли вона
зникла, то…
– Погодься, дівчинко, помінятися. Нам це конче
потрібно.
– Коли так, то прошу.
І Софійка взяла свою стару парасольку, а злодіям
віддала нову. Щасливі, вони пішли, сподіваючись, що
нарешті тепер у них справжня чарівна парасолька.

– І навіщо ти це зробила, – аж розсердився дощ.
– У тебе ж справді була зовсім нова парасолька. І така
гарна, імпортна. Привезла б її додому – всі милувалися
б нею. І я також.
– Не сердься, Дощику. Знаєш, мені раптом жаль стало
своєї старої парасольки. Я люблю її. Я дуже зраділа,