– То Ви і справді?..
–
Так, дитино, так. Я і справді Баба Яга. Тільки дуже нещасна Баба Яга.
–
А хіба таке буває, щоб Баба Яга була нещасна?
–
Та от… Буває.
–
То що Вам треба, щоб Ви були щасливою?
–
Хотіла б я мати дівчинку. Таку, як ти.
«Ой-ой-ой! Це дуже небезпечно. А що, коли вона мене зараз хапне і не відпустить?»
–
То я піду вже.
–
Стривай.
–
Я не можу затримуватися. Мама буде хвилюватися.
«Як мене чахлик вчив? Ага! Насупити брови, вишкірити один свій зуб, набрати більше повітря і голосно так гукнути…»
– А що мені до того, що твоя мама буде хвилюватися? Ти сама до мене прийшла – от і поживи тепер у мене. Подбай про самотню Бабусю Ягусю. Всі стежки-доріжки, позаростайте мохом-травою, тернами-болотами, щоб дівчинка Маруся вас не знайшла та й у мене зосталася. Крібле! Крабле! Бумц!
Заплакала тут дівчинка.
– Я ж хотіла бути доброю, як вчила мене моя мама і моя бабуся. І от
що з того вийшло. Звідки ж я знала, що це Баба Яга? І тут з хащів до дівчинки вийшов кіт, чорний-пречорний.
– Няв! Чого ти, дівчинко, плачеш?
Маруся й здивуватися забула, що вперше побачила розмоляючого кота.
–
Як же мені не плакати? Не пускає мене додому Баба Яга. А вдома мама хвилюєтья. І бабуся.
–
Як звати тебе, дівчинко?
–
Маруся.
–
Муруся! Яке гарне ім’я!
Дівчинка мимоволі усміхнулася, що кіт назвав її Мурусею.
–
Чекай, чекай, – кіт почухав лівою лапкою за правим вухом.
–
Мені здається, що я тебе десь бачив. Чи ти часом не та дівчинка, що підгодовує бездомних покинутих людьми котів?
–
Так, я і справді підгодовую котів.
–
То ти справжня Муруся. То ти любиш котів?
–
Так, я люблю котів. Вони такі розумні.
–
Мур-Няв! Так, ми дуже розумні.
Кіт вдоволено вигнув спину.
–
Я і собак люблю, і навіть жаб.
–
Ну, жаби – це не серйозно. А от коти… Послухай, Мурусю… Якщо тобі не важко, погладь мене. Мене вже так давно ніхто не гладив.
–
Я з задоволенням.
І Маруся стала гладити кота, а той голосно замуркотів.
–
Ну… Досить. А то я зараз засну. А тебе ще треба на дорогу вивести.
–
А ти зможеш?
–
Ясна річ, що зможу. Ми, коти…
Кіт набрав сердитого вигляду, аж йому шерсть наїжачилася і підійшов до Баби Яги.
–
Ти чого це, стара шкорбо, Мурусю додому не пускаєш?
–
Та я… Чахлик сказав…
–
От оберну тебе на мишу і з’їм. Будеш тоді знати.
–
Це ти, Мурко? Котику мій! Я ледве тебе впізнала. Ти погладшав, погарнішав. Чого ти від мене пішов? Без тебе мені кепсько.
–
А мені з тобою кепсько. Кепсько і нецікаво. Подумаєш, кіт Баби Яги! Мало честі і пошанівку ніякого. Я собі вільний кіт. Я й без тебе трохи чаклувати вмію. Ходи, Мурусю, я виведу тебе на стежку.
–
Але ж Баба Яга сховала всі стежки. А ті, що є, тернами і болотами позаростали.
–
То дурня! Я тебе навчу, як це робиться. Тут і чарівником не треба бути. Це свого роду гіпноз. Ти дивися вперед, наче ти й не бачиш того терня і болота. Перед тобою гарна лісова стежка. От дивися. Стара блямба просто вміє ману напускати. Бачиш? От і стежка. Пішли.
Знову заплакала Баба Яга.
–
Чекай, коте, дівчинка обіцяла мені ягід відсипати.
–
Обійдешся, стара невдячна потворо.
–
Хіба так можна? Мені теж потрібні вітаміни.
Та дівчинка з котом уже крокували лісовою стежкою, весело розмовляючи.