–
А як же так сталося?

–
Розсердили наші мешканці річкову фею – от вона й забрала річку.

–
А як же вони її розсердили?

–
Та от… Якось серед літа страшний град випав і злива проллялася. Річка розбушувалася, немов і справді велика ріка. Сама знаєш, як воно буває. Та цього разу розлив був нечуваний. Рибу викинуло на берег. На людських городах коропів можна було збирати. А Водяник і Кося замість того, щоб рятувати рибу, розважалися собі. У покинутих хатах здобич шу­

кали. Кося начіпляла на себе гердани та коралі, пов’язувала на голову квітчасті хустини, а Водяник не знав, що йому робити з жіночим прикра­сами, понанизував їх на себе і виглядав, як… Вже не знаю, як він вигля­дав, але казали, що дуже смішно.

–
Я цар! Я цар! – Гукав Водяник. Отут і припливла річкова фея. А, коли таке побачила, то пустила по землі буйну хвилю. Та хвиля зми­ла назад у річку рибу зі всіх городів і заодно Косю з Водяником. Річкова фея дуже гримала на них. І про тебе згадувала, що не берегли тебе, не ніжили. Сварилася, сварилася, а потім забрала нашу річку і всіх, що в ній були. А я лишився, бо тебе хотів побачити.

–
А тебе під час зливи вода не викинула на людські городи?

–
Не викинула. Я під корягу сховався та й так пересидів.

–
То пливи, пічкурику, щоб ти тут і справді не пропав. А я вже піду

додому. Вдома саме речі розвантажували. А тут і сумна Хвилька нагодилася.
– Можеш, тату, викидати нашого човна. Чи спалити… – Сумно ска­зала Хвилька. Ніхто її не зрозумів, а Максим не дуже дослухався до слів дівчинки. Всі були заклопотані розпаковуванням речей.
–
Чуєш, тату? Ну чому ти мене не слухаєш?

–
Ти там щось про човен казала? Що трапилося?

–
Більше тобі не треба буде човна. Ніде плавати. Нема нашої річки.

–
Річки? Як це нема? А де ж вона поділася?

–
Річкова фея її забрала. Лишила тільки… Для гусей і для дітей.

–
Влітку річка завжди трохи міліє. Тут нема нічого дивного.

–
Ні, тату, то не те. От підеш – і сам побачиш.
І дівчинка заплакала.

–
Чого ти, Хвилько?

–
Річки шкода. Така гарна річка була.

Не витримав Максим. Покинув усе та й пішов на річу подивитися. Повернувася невеселий: нічого не вигалала Хвилька. Так і є. Нема річки. Можна сказати, що нема. Маленька і весела річечка жебонить поміж бе­регами. Річечка, наче й весела, а хто на неї подивиться – сумно робиться. Така розкіш була, а тепер…
– Не розумію, – скрушно хитав головою рибалка.

–
За що річкова фея нас покарала? Ну Водяника і Косю – це зрозуміло. А нас за що? Ми ж їй зла не робили. І річку шанували.

– А може наша річка ще колись повернеться?

–
Обнадійливо сказала Хвилька. – Пересердиться фея – і поверне нам річку.

– Може, – сумно сказав Максим, не дуже вірячи в таке диво.

–
Ну, Хвилько, нічого. Не сумуй. Будемо рибу в магазинах та на рин­ках купувати. А коли-не-коли поїдемо з тобою на славну річку Горинь. Це зовсім недалеко. Отак і поплаваємо, і порибалимо. І будемо вірити, що наша річка до нас повернеться.

місяЧна казка

Зачиняю двері і опиняюся в своєму закутку, наче відділена від всього прагматичного світу. Хоча від нього і не можна повністю ізолюватися, та все ж… Я все життя мріяла мати свій кабінет, свій маленький закуток, де жила б моя муза і куди інколи приходила б я. І нарешті… Правда, стіл не звичайний письмовий, а сучасний, комп’ютерний, та це вже дрібниці. Я ще на таке зважаю, а муза ні. Вона стверджує, що навіть на коліні можна писати добрі вірші, цікаві оповідання і романи. Може й так. Але краще, коли… А втім, хто це знає, що краще, а що гірше…
Отож, зачиняюся в своєму кабінеті і на мить задумуюся: чи треба для того прагматичного світу моє скромне писання? А може й треба. Хоча б для того, щоб не був він такий до нудоти прагматичний, а мав би ще хоч трішки чогось для душі. Може хтось і посміється над моїми старомодними роздумуваннями, бо кожен шукає те, чого йому бракує, що йому більше до смаку. А чого шукаю я? Спокою? Як не дивно, ні. Мені так здається, що я не хотіла б спокою навіть після смерті. А може це мені тільки здається? От поставив би Бог мене, скажімо, на сторожі людської доброти, порядності і справедливості. Та, аби ще дав мені таку силу і змогу, щоб я могла зу­пинити кожного бандита і злодія, кожного шахрая і здирника. Щоб я, невидима, могла, скажімо, дати комусь ляпаса чи обернути на камінь руку, котра піднялася, щоб вчинити зло: вкрасти, одурити когось, вбити чи… Скажете, казка? Може. Але ж, хіба казки не виражають наші мрії, не тільки у дітей, але й у дорослих?

Сьогодні місяць вповні. Я його дуже добре відчуваю. Коли місяць вповні, тоді мені особливо добре пишеться: і вірші пливуть, і проза в’яжеться, і казки виплітаються. Та сьогодні мені спокою не дає питання: чи треба? Чи треба писати? Чи тільки мені, чи ще комусь?.. Сини, так мені здається, до моєї творчості байдужі. А внуки? Очевидно, також. На моїй вебсторінці протягом місяця інколи буває біля семи тисяч відвідувачів. То показник чи випадковість? Не знаю. А місяць вповні. А муза не тер­пеливиться. Значить, треба писати. Треба кому? Мабуть, найперше мені. А вже потім… А потім побачимо. А поки що… В душу стукає оповідання. Власне, дівчина з того оповідання. А може це й не оповідання зовсім, а якась казка, виплітка, фентезі (є тепер таке слово). Чи та дівчина гарна? Так. Вона дуже гарна. Ах, які в неї коси. Тепер таких кіс нема. Бо їх не миють у лузі чи в любистку, а все більше користуються шампунями, дор­гими, фірмовими чи дешевими – словом, всякою хімією. Від такого миття коси не будуть такі густі і такі довгі. Не вірте рекламі, не читайте, що там написано… Ет! Мене однак ніхто не послухає – і митимуть голову шам­пунями, бажано фірмовими. І я митиму. То про що мова? Ну, мені вже бе­регти нічого. Від моїх густих довгих кіс зосталося казна-що. Те казна-що давно пора вже обстригти, та я все ніяк не насмілюся. Але зараз не про те. Зараз про ту дівчину. Бо місяць вповні. То може тій дівчині треба, щоб я про неї написала? Не знаю. Може.